Довга розповідь про поезію, культуру та магію, завдяки яким виникла нова ювелірна прикраса. А ще ця розповідь буде про слова і срібло, про нас з вами та про те, як не перервалася тоненька ниточка, якою поєднані різні тисячоліття… Почнемо?

Зазвичай у нашій культурі поєднання слів «камінь» та «душа» поєднується зі словами «впав, скотився» і означає вирішення питання або суттєве полегшення. Може воно й так, але в мене від каменів у душі трохи інші відчуття. 

Непересічні особистості падають у океан душі дорогоцінними каменями і розходяться від них по усій поверхні неспокійні круги жаги знань. Навіть коли перші враження вщухають та заспокоюється поверхня, зі мною залишаються придбані книги, замітки, ескізи — усі природні реакції людського неспокійного розуму на щось несподівано величне та захопливе. А ще зі мною назавжди містичний ефект впізнаваності, коли усе навколо ніби навмисне нагадує про колекцію скарбів на дні глибокого океану душі. 

Ой не ці то камені, від яких хотілося б звільнитися, точно не ті! Вага каменів створює приємний зв’язок з ґрунтом, на якому все й зростає, і завдяки цим зв’язкам я завжди знаю, хто кого породив у моєму світі. 

Попри нескінченність знань та скінченність людського часу, до деяких каменів потрібно повертатися. Є максимально непересічні особистості, які можуть щоразу створювати на поверхні унікальні малюнки кругів, що дуже довго не вщухають.  Одна з таких особистостей для мене — філософ Григорій Сковорода. 

Він — загадка, яку неможливо розгадати якось єдино вірно. Це ніби й не дивно у випадку з людиною, що пішла з людського виміру 230 років тому і нічого нового вже не розповість, але тут загадковість просто в абсолюті: скільки не читай про нього, бачення в кожного автора своє, і постать мандрівного філософа розпливається акварельними фарбами на вологому папері…

Декілька років тому я придбала розкішний альбом «Григорій Сковорода. Життя наше — це подорож» від видавництва «Апріорі»; упорядником та перекладачем там виступив Валерій Шевчук, письменник й дослідник українського літературного бароко. Маю декілька десятків книг з творами Сковороди та розповідями про нього, але ця — одна з найулюбленіших. І найбільших.  

Процитую анотацію до книги: «Унікальність видання в тому, що тут чи не вперше зібрані в одній книзі художні твори видатного філософа в повному їхньому обсязі з додачею вибраних упорядником з різних текстів (і художніх, і філософських) афоризмів, які сягають вершин афористики. Книга містить ґрунтовну розвідку В. Шевчука про письменницьку спадщину Г. Сковороди та біографію, написану учнем філософа М. Ковалинським. 
Всі тексти подаємо в перекладі сучасною літературною мовою з урахуванням цезур. Цезура — це пробіл посередині рядка у силабічному вірші. Він (пробіл) був для того, щоб при читанні робилася пауза…»

Зверніть увагу на цезуру, будь ласка, ми ще зустрінемося з нею трохи далі. 

Одного похмурого вечора, коли нестача світла компенсувалася надлишком вибухів, сіла у крісло в кабінеті, запалила свічку та взяла з полиці погортати саме цей альбом. Дуже подобається не лише його вміст, а й форма — він якісно зверстаний та надрукований, тому в ньому відчувається повага не лише до Сковороди, а й до читача. А завдяки його розміру читати можна лише класично: розгорнувши на письмовому столі та зі свічками.

Альбом SKOVORODANCE, який був створений у 2023 році сучасними музикантами за допомогою Харківського літмузею на вірші з «Саду божествених пісень», тримаю на постійному прослуховуванні, тож не дивно, що почала я читати саме цю збірку. Впізнавала знайомі та переспівані вірші, десь дивувалася перекладу, щось бачила ніби уперше, а потім дісталася до Пісні 24…

І зрозуміла —  мені вкрай потрібна нова каблучка за «Садом божественних пісень»!

* * *

О спокою наш небесний!   Де тебе знайти в наш час?
​Ти усім нам є чудесний,   врізнобіч розкинув нас.

За тобою ген вітрила   розгорнули кораблі,
​Щоб могли тебе ті крила   на чужій знайти землі.

За тобою марширують,   палять, знищують міста,
​Цілий вік бомбардирують,   а чи зможе хто дістать?

Мабуть, там живуть печалі,   де велично-пишний дім,
​А в малому менше жалю,   як є все потрібне в нім.

Невдовольні нічим ми –    то печалей джерело!
​Помислами повні злими –    ось бунтарства де зело!

Потримаймо дух неситий!    Годі мучити свій вік!
​Не шукай край знаменитий!    Будеш також чоловік.

Бо ж печаль ускрізь літає,   по землі та по воді,
​Швидше блискавок ширяє,   знайде i в добрі, й біді.

Жартом треба смуток бити,   будь в житті, як Бог подав,
​Годі червам нас точити –    час до того не настав.

Славні прикладом repoї,    та побиті на полях,
​Довго хто живе в спокої,   той стражда в старих літах.

​Одарив вас Бог грунтами –    це пропасти може, знай.
​Жеребок мій з бідняками,    та Бог мудрості дав пай*.

 - - - - -
​*До цього місця Г. Сковорода додав латинську фразу:«Nigil est ab omni partebeatum» (Є чаша всім людям).

Дивно було почути у 2024 році голос з давнього минулого, який озвучує те, про що зараз думаєш. Де знайти спокій та як? А слово «бомбардирують» мене примусило протерти очі й глянути в оригінал без перекладу, щоб переконатися —  усе так і було:

Що робити, коли шукаєш спокою, але вимушена турбуватися не лише за збереження власного душевного світла, а й боротися з чужинцями, які бажали знайти рай на нашій землі і створили пекло?

Перечитувала Пісню ще декілька разів на різні голоси і на словах «врізнобіч розкинув нас» побачила картину: зморені довгою подорожжю люди у тісному темному трюмі корабля співають по черзі свої частини рядків, переламані цезурою навпіл. 

За рипучим втомленим корпусом — хитка холодна безодня, ворожі кораблі й повна невідомість. А люди співають. Тихий спів їх звучить голосніше за бурю, пісня прокладає шлях до того берегу, на якому пісня матиме нарешті змогу перетворитися на чарівний сад. 

Зі збережених всередині зерен віри та знань люди створять власноруч свій Сад пісень. Кожне покоління українців намагається дістатися берегу та створити диво — це така постійна програма нашої подорожі довжиною в життя, яку наразі звуть «генетичний код нації», та по-простому це завжди було долею. 

Інколи цю Пісню співають мільйони людей, інколи — сотні, інколи — навіжені одинаки, але ніколи не буває в етері повної тиші. Ті, що не допливали до берегу, передавали нащадкам зерна для майбутнього саду, а ті — своїм нащадкам…  Століттями пливемо ми з вами від сумного занепаду. Століттями нас тягнуть назад, бо так як ми, співати й вирощувати сади ніхто не вміє. 

Боротьба ця постійно точиться не лише на землі, в небі та у воді, а й всередині кожної людини, бо багато в наших душах каменів отруйних, від яких не буває кругів цікавості та знань. Та якщо знаєш з чим борешся, Пісня наближає Сад. 

Поки я читала, світло з’явилося, а повітряна тривога зникла. Уявні люди заспівали в альбомі, рядки між ними поділилися по пам’яті, а на сусідньому аркуші намалювалося щось дивне і потенційно-ювелірне. 

Можливо, там є висока хвиля випробувань, що завжди доповнює кожен справжній ріг достатку.

Не виключаю й чиюсь руку, яка простягає найкраще яблуко з чарівного саду.

Чи може той камінь уособлює не яблуко, а магічну паузу — цезуру в рядку вірша?

А барокові візерунки, які продовжують наш поетичний срібний рядок — це звивистий хід думок людини, яка любить читати Сковороду? 

Та що б не знаходилося у каблучці «Сад пісень», воно усе рідне.

Для мене каблучка стала нагадуванням про долю, яка завжди знає, де саме ховається мій спокій, як шукати потрібний берег і яким має бути мій справжній сад. 

І усім, хто вміє слухати голоси минулого й майбутнього, каблучка тихенько співатиме про працю сродну, душевну, розумову й тілесну…

Поки писала текст, згадала: попередня «сковородинівська» прикраса, каблучка «Нерівна рівність» уперше вийшла в люди теж до Дня Незалежності, а підвіс-талісман «Молитва за Харків» тісно пов’язаний з 23 серпня, коли Харків відзначає свій день.  Це вже схоже на серпневу традицію — оспівувати Григорія Сковороду не лише словами, а й сріблом саме наприкінці літа, коли вже так багато чого зрозуміло й зібрано, але ще легко долати шлях.

Сподіваюсь, що маленька часточка нескінченного Саду потішить і вас, друзі. Посильної вам подорожі та вірних супутників, щоб після паузи хтось міг підхопити за вами рядок. 

З любов’ю, О.М.