«Смак – це ворог творчості»

(Пабло Пікассо)

Тема про смаки не випадково збігла на думку: одна з моїх рідкісних творчих криз викликана саме бурхливою полемікою про смаки. Але в Орінго я постійно знаходжу необхідні вказівники, тому спробую вам розповісти про проблему. 

Не скажу, друзі, що я вважаю себе саме художником — радше дизайнером та каталізатором творчості для оточуючих, бо малюю заради самого малюнка рідко, нема часу. Майже увесь час над чистим аркушем віддається образам майбутніх прикрас та розповідям про них — це моя частина договору зі всесвітом. Але останнім часом я згадую ще два сталих вирази: проговорюю з зітханням «художника образити може кожен» та розсерджено й уперто — «я художник, я так бачу».

Якогось дідька минулого року я почала створювати колекцію про чарівні міста України і от мало що мені тепер так дошкуляє, як цей довгограючий проект з обласними центрами. Зараз маю у колекції вже дев’ять готових каблучок та десяту в роботі. Попереду нібито ще п’ятнадцять, але навіть десяту доробляти не хочеться, бо саме ця колекція стала лакмусом для різних представників українського суспільства, наскільки взагалі вони можуть спокійно сприймати речі нейтральні та ніяк напряму не пов’язані з ними особисто: з добробутом, грошима, здоров’ям, патріотизмом тощо. 

Коли у вересні минулого року з’явився перстень, присвячений Центральному вокзалу у Києві, відчувала творче піднесення. До цього окремо існували харківська та одеська каблучки, а тут на хвилі креативу в мене склалася цільна теорія майбутньої срібної мережі (нагадаю статтю про «кільцегенічність») і дуже багато ідей про наступні подорожі. 

Каблучку добре сприйняли, замовляли та раділи, але знайшлися і ті, кому вокзал видався недоречним та чомусь образливим символом столиці. Їм не потрібні були мої пояснення про сенси у цій каблучці та чому це не окремий символ, а частини загальної мережі. Деякі дивні люди висловлювалися навіть так, що уперше за дев’ять років нашого існування в Інстаграмі вирішила чистити коменти та блокувати подібних читачів.

Чи почала я менше любити ідею колекції? Тоді — ще ні. Потім навелися срібні мости Запоріжжя і знову до слів вдячності та замовлень додалися голоси тих, хто вважав, що місто варте більшого. Мабуть, після прем’єри каблучки «Запоріжжя. Мости» і з’явилися перші сумніви у тому, чи вистачить сил на плетиво мережі телепортів. 

Кожна наступна каблучка отримувала чудовий прийом та нових поціновувачів. Вже є навіть колекціонери, які зібрали усі існуючі варіанти! Це стимулювало рухатися далі. 
Але також додавалося дивних висловлювань від підписників у соцмережах та випадкових людей, яким на очі потрапляла реклама колекції. Не хочу передруковувати увесь цей крінж чи додавати скріни видаленого, бо зараз пишу не про те, як саме люди вміють бути недоречними чи жорстокими. Наведу лише деякі приклади вивернутої логіки своїми словами.

«Держпром – знайшли що взяти за символ міста, ганьба міста…», хоча насправді наш залізобетонний красень всесвітньо відомий пам’ятник конструктивізму та одна з небагатьох споруд в Україні, що впізнається без підпису. 

«Наше місто ніколи не згадують, хоча це місто-герой», потім від іншого розумничка «якби наше місто не здали, ваше б героєм не було», а далі складний та багатошаровий срач на кучу коментів. 

Ще були «Ви б бачили як зараз виглядає ця будівля…» (хоча у міста точно є мер і громада) і «Це наше місто було фактичним центром області, а ви не робите його». Також популярні висловлювання «В нашем городе другой символ…, сделайте немедленно…», «Хто вам сказав, що ми так сприймаємо своє місто?» і навіть фрази на кшталт «Де ……, суки?!»  (були й гірші слова від тих, хто поки не дочекався рідного міста).

Резюмую опис заплутаної проблеми: не зважаючи на те, що художня ювелірна колекція створюється за особисті кошти та базується на особистих враженнях, є громадяни, які вважають, що мають право нечемно вказувати, що саме там повинне бути та коли, ображати на нашій сторінці інших громадян та відгризати безліч часу на модерацію. Підкреслю, це точно не спілкування, не діалог, не поради (спілкування та поради відрізняю і сприймаю з великою повагою та зацікавленістю) — це нав’язування свого особистого смаку. Хоча можна просто не замовляти й гортати далі, бо єдине, що зроблене нами для виявлення чергової «цінної думки» — публікація в Інстаграмі.

Мені це відчувати вкрай неприємно, бо паралізує творчу енергію, але при цьому я розумію реалії військового часу та шукаю нормальний (серединний) вихід з кризи. Варіантів виходу одночасно багато й замало — не бачу той самий, беззаперечний. 
 

 Не публікувати каблучки з колекції та не просувати ці дописи? Можливо. Але при поточному стані економіки в країні та пошуку в гуглі (після перекладу сайта українською не індексуємось навіть на десятій сторінці) ми приречені на публікації в соцмережах. До того ж людей гарних, ввічливих та творчих набагато більше, і вони відчувають справжній сенс наших прикрас, тому ховатися — обмежувати можливість з ними зустрітися. 

 Модерувати й банити, зціпивши зуби? Можливо. Але я не вмію «розвидіти» подібні вислови, вони падають мені каменями в душу, а займаюсь тепер соцмережами постійно. 

 Кожного разу розповідати опонентам, що я маю повне право робити те, що хочу і що не вигравала в жодного міста тендер на символіку? Можливо. Та хто взагалі читає якісь тексти і де набратися часу на ті розповіді? 

 Змиритися з тим, що наразі суспільство майже усе сприймає так різко і що тотальна хамовитість — нібито типова захисна українська реакція? Можливо, але вкрай складно і не стимулює на творчість. 

 Зупинити колекцію там, де вона є тепер і потроху про неї просто забудуть? Можливо. Не треба робити те, що робити сил немає, як і немає вже сил всоте пояснювати, чому ніколи не зроблю Маріупольский драмтеатр у сріблі. Але ж існує безліч обіцянок зробити усі 25 областей...

Для виживання справи нам важливо виходити на широкий загал, але для нормальної роботи мені необхідно перебувати виключно у творчій та приязній спільноті. І я тепер не знаю, яка ще теоретично нейтральна ідея так тригерне нервову спільноту, тобто будь-який наступний крок мені видається потенційно невдалим для збереження душевної гармонії. 

Отакі справи, друзі. Що порадите? Який ваш особистий досвід спілкування про смаки в мережі? Може те, що мене так бентежить, вже нова норма?

Олена Маслова