Юхуу! Здорово как:) Пойду выбирать книгу))

 Intermezzo М. Коцюбинского - это то произведение украинской литературы, которое мне хочется перечитывать снова и снова. Новелла-картина, написанная словами, которые можно увидеть, почувствовать, ощутить на вкус. Новелла-лекарство, которое можно принимать от хандры и суеты большого города. Новелла-ощущения, дарящие покой и умиротворение, созданные природой и подаренные человеку.

"Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього."

​​​​​​"... я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію від нього"

​​​​​​" Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів...
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?..
Врешті таки підгледів.
Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.
Се було прекрасно."

Мой эскиз - это круглый подвес или слайд с изображением колосков пшеницы, солнца и маленького жаворонка, играющего на солнечных струнах. 
Размер подвеса - 25 мм, покрытие - оксидирование, хотя можно сделать и в родии, покрыв позолотой колоски и лучи солнца, в центре солнца - камешек 2 мм. 

Мрії Пчілки


Її звали Ольга Петрівна, але світ запам'ятав її як Олену Пчілку (1849-1930рр.), мати Лесі Українки і ще п'ятьох  чудових дітей. А ще вона була жінкою епохи модерну, втіленням прекрасної української берегині.
І надзвичайно активною ( навіть за сучасними мірками) у справах демократичних свобод жінки, сім'ї , громадянської діяльності.

Пчілка була першою українкою, чий чоловік пішов у… декретну відпустку

Після народження Лесі Ольга Петрівна дуже погано почувалася, і їй приписали відпочинок на курорті, куди вона й поїхала, залишивши чоловіка з немовлям. Петро Косач спеціально для цього взяв відпустку на службі, а працював він, між іншим, головою Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників.

Олена Пчілка стала першою збирачкою і знавчинею українського орнаменту
Першою впорядкувала і видала книжку про особливості і види наших розписів, узорів з 23 кольоровими замальовками писанок і вишивок. Олена Пчілка взагалі була закохана в етнографію: записувала пісні, обряди, народні звичаї і найбільшу свою колекцію вона склала, мешкаючи з чоловіком і дітьми в Новоград-Волинському.

Олена Пчілка була першою укладачкою книжечки віршів та оповідань для діточок українською мовою.
Спочатку, у 1882 році з перекладів російських та польських письменників вона уклала збірку "Українським дітям", а згодом з'явилися 
"Вірші і казки з малюнками для  дітей" видані в Гадячі в 1914 році.

Вона першою запровадила моду на вишиванки серед тогочасних жінок
Олена Пчілка сміливо змінювала ошатні аристократичні сукні і пишні зачіски на народний український стрій з косою та вінком і так виходила не лише до гостей свого дому, а й в люди – у справах, на заходи, зустрічі, що в час русифікації і заборони усього українського було викликом.
Вона першою з жінок взялася модернізувати і реформувати українську мову
Мову століттями спрощували до рівня сільських говірок. І Олена Пчілка разом зі Старицьким, Франком, а потім з донькою Лесею Українкою взялася за реформування мови. Саме Олені Пчілці, наприклад, належать звичні зараз, а колись неіснуючі слова «палкий», «променистий».
Пчілка видала перший феміністичний альманах «Перший вінок» 
Ольга Петрівна заснувала його разом з подругою Наталією Кобринською у Львові і давала змогу видатним жінкам того часу – письменницям, активісткам друкувати свої оповідання, маніфести, роздуми. В цьому альманасі Олена Пчілка публікувала й свої феміністичні оповідання.
Ольга Петрівна стала першою жінкою-академіком
Із 1925 року була членкинею Всеукраїнської академії наук, створеної після встановлення радянської влади. Працювала в різних наукових комісіях аж до смерті у 1930 році. Фактично, статус академіка і поважний вік врятував Олену Пчілку від репресії за антибільшовицькі погляди. Коли до неї, вже вісімдесятирічної, прийшли чекісти з ордером на арешт, то просто зжалилися і залишили вдома.
за матеріалами сайту https://ukrainky.com. 


"ДІТИ — СЕ НАШ ДОРОГИЙ СКАРБ, СЕ НАША НАДІЯ, СЕ — МОЛОДА УКРАЇНА"
 Олена Пчілка
ДІТОЧКАМ
Гайда, дітки, у садок!
Любо там та мило!
Скільки всяких там квіток
Сей рік уродило!
 
Повна рожа, мак чубатий,
Між кущами м’ята,
І барвіночок хрещатий
Стелеться до хати.
 
Там метелики і бджоли,
Пташки-щебетухи,
А в травиці скрізь навколо
Кузки-стрекотухи.
 
Сонце з неба світить, гріє,
Сяє, мов сміється,
І, як вільна пташка, мрія
До небес несеться.

PS  Уся діяльність Олени Пчілки  велася у контексті суворих заборон на розповсюдження усього українського.
Ємський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:

Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, без спеціального дозволу;
Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
Друкувати будь-які книги українською мовою;
Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881 р.);
Влаштовувати концерти з українськими піснями;
Викладати українською мовою в початкових школах.
Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

На підставі Ємського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Киевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Ємський указ.
Я пропоную розглянути ескіз каблучки, яка продовжує тему підвісу Разум пчелиного роя. Бджола - стародавній символ мудрості, працьовитості та порядку. Каблучка імітує бджолині соти з пчілкою, яка милується квіткою. 

Вітаю! Дуже здивована і водночас щаслива: цілий всесвіт української літератури відкриється нам з вами під час цієї сесії! Дякую Орінго за можливість зануритись в дивовижну пригоду творчості! 

Пані Ліна Костенко - це авторка рядків, що розмовляють із самою душею. Люблю її творчість ще зі школи, коли на якомусь ярмарку придбала маленьку лілову книжку «триста поезій», сіла читати, і закохалася. Закохалася в слово. В українське слово. В його силу, міць, красу і потужність звучання. «Триста поезій» мені, російськомовному тоді підлітку, як то кажуть «відкрила очі» і трошки перевернула світ дорогами дригом. І саме поезія пані Ліни багато років слугує для мене чарівним цілющим еліксиром, що його можна прикладати до серця, розуму, до душі, і сцілюватися. 

Скільки разів із початку повномасштабної війни я прикладала до серця чарівну поезію, і відчувала її життєдайну силу. Багацько віршів пані Ліни знаю напам’ять (викарбувалися в мозку без моїх на то зусиль, і залишилися як код ідентифікації). «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись…»

Побачила тему сесії, і одразу прийшла мені на думку поезія Пані Ліни, і її збірка «Триста поезій». Сіла перечитувати, шукати образи, і…слова, як листя великого казкового лісу, шелестят з вітром чарівну мелодію. Змії - як символ мудрості з одного боку, але і сили, тихої жалючої сили, що несе страх ворогам і кривдникам. Квіти - звичайні польові квіти - уособлення тендітності, але разом з тим - незнищенністі. Саме такі польові квіти ростуть на узбіччях, і нічого їм не коїться ні від сонця палючого, ні від дощів, ні від вітрів: знай собі, співають свою пісню усім, хто бажає слухать. Зорі - це ті думки, що сіє поезія Пані Ліни в мозку: одбриніли слова, а їх відголоски сяють, і своїм сяйвом розганяють темряву, що іноді набігає…

«Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…»,- так само як і природа - неповторність. Саме тому в своєму медальоні (чомусь бачу підвіс саме медальйоном, до якого можна заховати найпотаємніші секрети) бачу природні мотиви-символи. Хотілось передати атмосферу шелесту трав, пахощів квітів, сяйва зорь, і тиху присутність маленьких розумниць-змій, що нашепьують свою історію.

підвіс десь 4*3 см, невеликий. На гладкому тлі медальону об'ємні змійки, трави, листя. Зорі інкрустовані камінням. Бачу медальон в оксі, щоб передати об'єм. 


а цей вірш - то лейтмотив моїх останніх місяців життя. Дуже запало в серце...

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.