Про що я думаю зараз, озираючись на свої двадцять років ювелірного досвіду? Я бачу як у світлому сріблі віддзеркалюється довгий та заплутаний шлях, колись обраний мною напівсвідомо, проте неймовірно влучно. 

31 липня 2004 року була зареєстрована «Арізона-Харків», яка непомітно змінила не лише моє життя, а й ювелірний рельєф країни, хоча й відбувалося усе це теж мимоволі. Про народження справи вже розповідала минулого року в дописі «Срібне ім’я Арізони», про загально-галузеві зміни напишу вже мабуть в книзі, а наразі хочу згадати тільки про один аспект нашої діяльності — взаємодію з державною системою.

Хоча ми й не дуже скаржилися на проблеми у веденні бізнесу до приходу на верхні щаблі в 2010 році банди януковича,  складнощі з різними перевіряючими все одно траплялися постійно. Тоді за ліцензійними умовами треба було вести заплутаний облік дорогоцінних металів, робити звіти та займатися всякою фігнею. Я вже мовчу про те, що в нас поруч була пожежна частина, а «обеп» повз жодного ювеліра теж проїхати мовчки не міг. Якимось чином ми маневрували: облік вели, перевірки проходили,  ввічливо усім посміхалися, в благодійні фонди для поліції та пожежників перераховували, подаруночки на свята робили — тобто існували в тих умовах, які були створені та підтримувалися державою. Бухгалтерія створювала безліч паперів, і ми майже силоміць примушували гуртових замовників брати документи на придбані прикраси, хоча в цілому це було не надто поширено. Оцінюючи ті свої рішення по бізнес-схемам крізь призму поточного досвіду, добре розумію — хтось мене ще наприкінці дев’яностих прокляв повагою до законів в країні, де це не вважається позитивною рисою. 

І це не кокетування, на жаль. Підприємці, які при будь-якому алармі лізуть не в кишеню за гаманцем, а до збірки законів, ламають звичні схеми перевіряючим та ускладнюють їм життя. Також вони напружують юристів, з якими сперечаються й вимагають розглядати інші шляхи. Бісять інших гравців галузі, коли підіймають незручні питання та ті організації, що нібито підприємців представляють…  Ніколи не спадало на думку зробити таке навмисно: судитися з податківцями, сперечатися з пробірним контролем, відбиватися від наїздів поліції чи прокуратури, розбурхувати галузь при державних зальотах. Усе це траплялося виключно як реакція на подразнювачі, коли мене грубо висмикували зі світу срібла, книжок, малюнків та примушували захищатися. 

Навколо стрімко багатіли підприємства, які були на другій групі спрощенки і при реальних мільйонних обсягах офіційно сплачували тисячу гривень в місяць, а ми платили весь час податок з обігу, клеймувалися і оформлювали співробітників офіційно, тобто усе робили так, як в теорії й потрібно було робити. Тому коли з нами намагалися вчинити так, як з усіма, виникав рішучий супротив: сплачувати одночасно податки й хабарі — завдання несумісне з виживанням. 

Спочатку мені складно було пояснити навіть собі, чому треба робити тільки так, а не як підштовхують обставини. Було складно постійно робити дуже якісні та гарні прикраси, заробляючи на них копійки, втрачати компаньйонів, яким набридало донкіхотство та безгрошів’я... 

В нашій культурі є чітко прописане правило «якщо ти такий розумний, то де твої гроші», тому дуже довго мені здавалося, що під боротьбою за справедливість приховується моя підприємницька недолугість. 

То що тримало мене в бізнесі, якщо грошей та розуму не було? Та просто любов до ювелірних процесів і результатів. На мій смак не існує більшої винагороди, аніж вдала прикраса, яка дарує людині радість. Ескізи, прикраси, виробництво, крамниці, виставки, спілкування з замовниками, камені, конкурси й розробки, власні колекції та казки — та я ж готова жити в цьому навіть безкоштовно! Коли я бачу віддзеркалення свого життя у сріблі, мені байдуже, які там в кого критерії успіху — у моєму вимірі стовідсотково усе добре. 

А потім знову насуваються хмари, мене несподівано висмикують з улюблених кругів і тицяють носом в чужу купу лайна. І майже завжди ця купа від наших можновладців, яким муляють очі слова «ювелірний» та «дорогоцінний», бо в їхньому вимірі вони уявляють зовсім інших підприємців. 

Чи є у ювелірній галузі «погані» підприємці, які нехтують законами? Звісно ж є, як в будь-якій галузі. В Україні й досі не розвинена культура підприємництва, не прищеплюються знання та навички, як зробити бізнес не лише конкурентоспроможним, а й максимально чесним по відношенню до своїх обов’язків перед державою та співгромадянами. Більш-менш помітні здобутки й наробки базуються зазвичай на особистості підприємця і всупереч навколишнім умовам. 

Усі роки незалежності від совка держава воює з підприємницьким середовищем, кожен переділ влади приносить зміни в податковий кодекс, права бізнеса не видно під його обов’язками, а володарі «золотих квитків» приходять за даниною. І саме їх руками й робиться те, що примушує людей ховатися в тіні та сплачувати «альтернативні податки». 

Розслідувачі, які ловлять нахабних корупціонерів, чомусь ніколи не витягають на поверхню, хто ж саме створює правила, при яких корупція розквітає ще краще. Наприклад, хто вигадує для ювелірів різні мерзотні моменти, на кшталт пенсійного збору (10% від вартості дорогоцінних металів при клеймуванні) або сенсаційний військовий збір в 30%, бо немає в країні особистої відповідальності за вбивство економіки. Немає ніякої відповідальності, навіть політичної, бо ми не бачимо імен авторів та ходу їх думок. 

Тільки потім, після чергових вигадок, до гравців ринку приходять різні незабутні тіні, які одним допоможуть обійти й втриматися, а з інших просто показово спустять шкіру, щоб решта сиділа мовчки й платила. 

Завжди думала, чому слово «тінь» постійно є в риториці можновладців, які навіть якимось чином тінь обліковують. Чому так легко кажуть підприємці «піду в тінь», хоча це неприродно, незручно й незаконно. 

Нарешті збагнула: тінь — єдине можливе поле існування до тих, хто поведений виключно на грошах і кому байдуже, що буде з країною далі. Автори провальних ідей сидять в тіні. Вони не зацікавлені в підприємцях, які просто працюють, їм постійно потрібні нові донори тіні. Навіть правильна мета (втримати економіку воюючої за свою свободу країни) не приховує сутність подій: створюються нові карколомні схеми, щоб нажаханий бізнес ховався в тінь або домовлявся. 

«Йдіть у тінь» —  вони шепочуть, натякають або й кажуть вголос. «Ми ж підемо в тінь, — відповідають їм підприємці, — ніхто не зможе витримувати знаходження на пекучому світлі». 

Так це працювало багато років. Але колись обов’язково припиниться. Або припиниться Україна.

Треба витягати з тіні законотворців. Коли зникне можливість під виглядом правильної мети плести злочинні схеми, коли під кожною ініціативою буде ім’я і коли будуть суттєві наслідки за експерименти над бізнесом, тоді підприємці самі вивчатимуть закони, щоб не бути злочинцями. Клімат в країні почне очищуватися, світло стане не руйнівним, а приязним і наступні покоління українців з подивом будуть читати наші спогади не лише про війну, а й про корупцію, наїзди, маскі-шоу та хабарі, не дуже вірячи в реалістичність таких подій. 

Ось такі мої особисті враження від 20 років у ювелірному бізнесі та 29 років підприємництва в Україні. Надія все одно є, бо я завжди трохи попереду подій: в моєму дивному світі вже бачу натяк на схід сонця.

І колись справжнє відчуття української свободи включатиме й гордість від повного порозуміння з власною державою. 

Олена Маслова 

Ілюстрації - мої, робила для сторінки ФБ