Ми не бачились майже два тижні, а він вже зустрів мене різнобарвним строкатим килимом, який зачаровує дивовижними визерунками. Звідусіль чується дзвінке щебетання, що складається в симфонію, і тільки іноді ця гармонія переривається наполегливим стукітом лісового диригента. Коли ж очі підводяться вгору, щоб розшукати його, то між розлогих крон, що вже  починають змінювати свої зачіски, застигають у милуванні безмежною блакиттю... Здається час зупиняється і Ліс вкотре загоює ятрючі рани, налагоджує струни, що більше схожі на оголені дроти, намагається повернути хитке відчуття  рівноваги... навіть сірий халцедон у каблучці підпадає під його вплив...




































































 

Вєта, дякую, що зазирнула та прогулялася
Я не знаю, як так виходить, мабуть Природа безмежне натхнення для мене, яка нагадує, що стільки всього дивовижного поруч, треба тільки зупинитися хоч на хвилинку.

Ліс омитий рясними весняними зливами, розгортає до сонечка кожен листочок, кожну травинку. Барвінчаста ковдра вкриває собою тогорічне листя, всміхаються життєрадісні жовтячки, рояться над медуницею бджоли та джмелі, а тендітні білі анемони заходяться в танок від подиху вітерця.
Чекає на свого повелителя смарагдовий моховий трон, осяяний м'яким світлом.
Повітря чисте та прохолодне, сонце перебігає по кронах, наче грається в піжмурки. Дрозди, горихвістки, лісові жайворонки витьохкують з кожного дерева.
Неймовірний весняний аромат, що народжується від самої землі з її різнобарв'я та  здіймається в самісіньке небо білопінними хмарами диких яблунь та вишень...


























 

Танюша, яке ж все гарне, обожнюю твої прогулянки Маленькі лісові квіти найкращі, а небо посеред дерев то моя любов, так бракує лісу дякую за чарівні  та живі картини природи

Його обриси видніються з мого вікна... кожного ранку, осяяний лагідними проміннями вранішнього сонця чи омитий дощовими краплинами, він заплутує вітер у височенних кронах столітніх дерев та гомінко надсилає привітання з новим днем. Я ж своєю чергою теж надсилаю йому вітання подумки, чекаю на нашу нову зустріч, бо знаю, що він змінюється щодня та вже готовий розпростерти зелені обійми назустріч.
Коли ж припадає нагода, одразу вирушаю в дорогу, прихопивши свого допитливого мандрівника та срібних компаньйонів. Десь на півдорозі, помічаємо сіру чаплю, яка супроводжує нас до лісу, а потім зникає в гущині. Нас огортає ароматом лісових квітів, що кожного разу має свої особливі секретні нотки, та бадьорою прохолодою.







Ліс вже весь вбрався в зелень, а підлісок виборює дорогу до сонця.




Під ногами сріблиться висока трава, що перемежовуються строкатими квітчастими візерунками. Дивують та радують своїми розмірами цьогорічні кульбаби, що більше схожі вже на айстри.






Звідусіль доноситься дзвінкий щебет та рівномірне гудіння невтомних трудівників: джмелів та бджіл.





Обережно ступаєш по незвіданих стежках, бо то тут, то там в затінку неспішно мандрують равлики.









Нахиляєшся, дивуєшся кожній квітці, зупиняєшся біля височенних сосен, що бачили чимало на своєму віку, вглядаєшся в безкраю блакитну височінь крізь розлогі крони дубів, акацій, кленів, осік...


















і хоча б на деякий час забуваєшся, зрікаєшся самих темних думок та смутку, налаштовуючи внутрішній камертон...















Та все ж згодом повертаєшся назад, трохи "підлатаний" доброзичливим могутнім лікарем, що без скальпеля, анестезії та голок, лікує змучене серце й душу. Вкотре дякую йому за все й знаю, що повернусь знов. А він огортає на прощання тендітними обіймами молодої листви, пронизливою піснею лісового жайворонка і чекає на нову зустріч, бо знає і відчуває набагато більше без слів...





 

Завжди, коли заходжу в твої фотозамальовки, кайфую)... Так було і цього разу, наче величезний ковток свіжого п'янкого лісового повітря (в окремо взятій міській квартирі)...
Равлик, Колба з малесенькою Ханамі такі чудові!   

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.

Ліна Костенко