Танюша, як бачу твої високохудожні світлини природи зависаю надовго над цією красотою. Хоча б з тобою у лісі "побуваю". Дякую

А завтра нас усіх чекає осінь –
Красива, фантастична, золота!
І вересневі ранки – теплі, босі,
І вечори, й холодна ніч густа…
І кава ароматна на світанні,
І неба ясно-синя височінь…
Нехай ця осінь втілює бажання,
Тож відпускайте мрії в далечінь!
Вікторія Чорній



Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну, а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить…
Надія Красоткіна





Шепіт, шелест, шерех листя...
Ходить осінь золотиста,
Жовтокоса, багряниста,
З тихим шумом падолисту.
Шелест, шурхіт по діброві...
Стиха осінь колискові
Шепче нам про неба просинь.
Шепче осінь. Шепче осінь...
Т. Корольова





Вже побагряніло
Листячко на клені,
Але на вербиці
Ще воно зелене.
На каштані листя
З жовтою каймою.
Йду осіннім парком
Тихою ходою.
Таких фарб немає
Влітку, ні зимою.
Недаремно осінь
Зветься золотою. 
О. Війтик-Ющук












На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря в ніч пило міцную прохолоду,
А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води…
Там, десь за обрієм, вона спросоння дише.
Її – цю ніч поцілувало літо,
Прийшло, промовило: "Ще спиш?"
І нахилилося, в тумани оповите.
Спросоння кліпнула й зідхнула —
Приснились: золото і листя шелест,
І роси ранкові, й дзвінкі осінні луни,
Коли кривавий лист дорогу стеле…
Зідхнула ласкаво, промовила: цілуй! —
Змутніла неба синяя емаль,
І вулиці повив серпанком ніжний сум,
Заводи одягла вуаль…
А вдень – буяла літа перемога —
Останні ласки – огневі…
Будинки літу цілували ноги
І слали погляди з-під довгих вій…
Асфальти дихали жадібно і смолисто
І заховатися спішили в тінь —
Востаннє літо цілувало місто,
Йдучи в прозору далечінь.
Андрій Панів

Зриває жовтень вересневі маски,
Та холод за вікном, а не в душі!
Бо створювати миті, наче з казки,
Допомагає кава, і вірші…
                                 Вікторія Чорній










Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну, а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить…
                                Надія Красоткіна









Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим!
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино…
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
                                           Ліна Костенко







Осінь на камінчику
над ставком присіла.
Мило із промінчиком
осінь говорила.
Дав промінчик осені
золотої фарби,
щоб змінила господиня
довколишні барви.
Осінь розсміялася
Радісно, щасливо:
— Трішки постараюся —
Зроблю справжнє диво!
Зараз ось розбавлю
фарбу-жовтяницю,
уділю дві краплі
зеленій травиці.
А сосні не треба —
Хай зелено буде.
Згадувати літо
будуть звірі й люди.
Марія Пономаренко















Отакі чудернацькі "панкейки" 





 

М'якою ходою сніг засипає місто, не спішно беручи його в полон.
Він майстерно вносить білосніжні корективи в архітектуру, прикрашає двори та дерева на свій смак, наче даруючи всім день з чистого аркуша...









Міське озеро зачароване льодовою ковдрою, де-не-де на поверхні ще видно боротьбу течії. Відважні рибалки вже пробують міцність та пробурюють кригу. З берега вони нагадують зграю поважних пінгвінів.










Сонце ковзає по льоду, виблискує сонячними зайчиками, намагаючись зазирнути в таємничу глибину.







Безмежна блакить дивиться в срібну дзеркальну поверхню, намагаючись вловити відображення своїх пухнастих вершників, котрі гойдаються на довгих вітах старих берегових верб.









Повітря морозне й чисте.
Сніг скрипить, іскриться, грайливо виблискує діамантовим блиском, а його кришталеві подружки-бурульки від надмірної сонячної уваги влаштовують капіж.








Прикриєш очі та відчуваєш якусь нереальну камерність: складається враження, що ти десь далеко за межами міста, бо навколишня тиша вражає, всупереч кількості людей навкруги.
Місцеві мешканці озера - качки змушені були перелетіти до паркових озер, які не повністю замерзли, де їх з радістю підгодовує малеча.











Здається час спиняється...











та ні...
він плине...
та нагадує, що не за горами весна...

Таня, величезне спасибі за цю зимову прогулянку!  Не кожному дано на фото помічати такі чудові моменти. Так, природа досконала у своїй неповторності, вона унікальний художник, від якого всі в захваті, але донести його через фото можуть не всі. Тобі ж це вдається повною мірою. Дякую, і не зупиняйся)

"Місце сили", невичерпної енергії, де відчуваєш єднання з природою та пращурами, де вільний дух роздмухує вітер, що підхоплюють сині хвилі Дніпра, де на мить, здається зупиняється серце від всеосяжної гармонії, а потім калатає все сильніше від любові до своєї рідної землі... Хортиця