Та звісно ж, буває! Рік я відмовлялася дивитися серіал по одній з моїх найулюбленіших книжок, яку читала різними мовами вже разів п’ять, і кожна зустріч з нею дарувала мені нові відкриття...

І ось я подивилася гарний та сентиментальний нетфліксовський серіал, з чудовими акторами, зі зйомками в місцях, які описані в романі. Подивилася уважно і старанно, але щось мені заважало побачити світло, відчути єдність між тим, що відбувається в книзі, на екрані та в моєму серці. 

Деталі… Усе вирішують дрібні деталі. Серіал — як переказ подій, а не їх проживання. Ніби ведуть нас у подорож страшною війною  не учасники подій, а ті, кому вони колись трохи щось розповідали. І щось пропускається, а потім щось додається заради створення нитки сюжету. Мабуть, багато читати – не завжди корисно. Уява завжди намалює не так, як знімуть потім фільм.  

Два роки тому я вже розповідала про цю глибоку й багатошарову історію про війну, надію, горе, щастя й діамант, коли представляла вам прикраси з останньої довоєнної сесії КЮЛТ «Екслібрис». Сережки «Незриме світло» та підвіс (пін) «Радіосигнал» народилися завдяки сесії №19, яка була присвячена любові.

З любові починається, любов’ю живиться і нею ж і завершується усе те, що дарує нам світло всередині. 

Почала вчора писати свою давню історію захопленості романом Ентоні Дорра «Все те незриме світло» (All the Light We Cannot See). Дописати не встигла, залишила на ранок, а до світанку на нас знову полетіли ракети.

2024 рік. Харків. Світло зникло, будинок здригався і різдвяний ранок став звичайним ранком темних часів війни. Я прислуховувалася до вибухів, звично побажала усього такого ж й ще більше на голову русні, а потім згадала — на мене ж чекає стаття… І раптом щось підхопило мене та перенесло на вісімдесят років у минуле, до Сен-Мало, маленького французького містечка на березі Ла-Маншу.

За цифрами й стислими новинами, сповненими непідробного жаху, кудись зникають трагедії родин, що втрачають життя, втрачають свої корені та рідні, знайомі на дотик дрібниці. Люди, будинки та речі, які зникають у місті, чекають на тих, хто зможе про них не забути і розповісти так, щоб залишився слід. 

На Харківщині (тільки за повідомленнями офіційних осіб) з початку війни загинуло близько трьох тисяч цивільних людей, понад шість тисяч отримали поранення. Зруйновано повністю або частково понад 35 тисяч житлових будинків, понад 7 тисяч багатоповерхових та більше ніж 860 шкіл, лікарень, музеїв та інших споруд, таких необхідних людям для нормального існування. Ніколи не оживуть загиблі, не усі травмовані війною повністю одужають і багато хто не повернеться додому, бо нема куди повертатися. Якась частина будинків вже ніколи не відновиться, хоча ремонтують у нас постійно. 

Війна залишає по собі болючі шрами на усьому, до чого дотягнеться, навіть якщо виглядає усе на перший погляд і не так страшно. Щоб війна колись опинилася виключно у художніх книжках і підручниках історії, щоб серіали з вибухами лякали неможливістю й незбагненністю подібних трагедій, усім нам, хто цю війну бачить, треба вчитися про неї говорити. Навіть якщо потім видаватиметься, що слухати це ніхто не хоче і взагалі – нащо людей засмучувати, десь поруч може слухати майбутній талановитий письменник, який знайде потрібні слова для розкриття жахливої суті війни. І я не виключаю, що колись війни на планеті зупиняться.

Мені теж надзвичайно складно щось казати про відчуття війни, я мовчу ретельно навіть на самоті, бо говорити про війну так само важко, як і жити в ній. Та неможливо утримувати й дарувати світло, якщо душа уся складається із зачинених кімнат з вікнами, забитими ДСП. Тому вчусь говорити, думати і писати про війну. Правда – це теж світло. 

Ескіз Еліни Альбертівни з’явився на світ, бо колись змогла розповісти про ту ніч, коли над нашим будиночком вибухнув іскандер, і ми залишилися без великих вікон. Сесія №26 була не надто жвава — тему оголосили складну, про майстрів своєї справи, але я побачила скарб, повз який пройти не змогла. 

Ось історія цього ескізу: 

«Малювався він не для конкурсу, а як оберіг. Тоді вибуховою хвилею розтрощило вікна в одному чарівному магазинчику. В основу роману покладені події Другої світової війни і легенда про камінь "Море полум'я", алмаз у 133 карати синього кольору із червоним полум'ям усередині, який оберігає власника, але приносить нещастя оточуючим. Зняти прокляття можна тільки викинувши його у море, що і зробили зрештою головні герої.
Отже, прокляття зняте, і зашкодити нікому ні в якому вигляді він більше не може, а захисні властивості, сподіваюсь, залишилися. Тому я і помістила один чарівний будиночок усередину алмазу, який зламати дуже і дуже непросто…
Мені здається, що ескіз підходить для цієї сесії клубу, адже роман відображає копітку працю різних людей різних епох.  Ентоні Дорр працював над романом цілих десять років, ретельно проробляючи усі сюжетні лінії. Алмаз, знайдений у нетрях острова Борнео, "найталановитіший різьбяр шліфував вісімдесят днів» … Завжди відчуваю глибоку повагу до людей, здатних працювати не тільки головою, а й руками. Ювеліри, кондитери, шевці, будівельники, художники, музиканти, інженери, садівники та багато інших. Вони привносять красу в наш функціональний світ. А краса, як відомо, рятує»

Восени ми з Павлом почали робити підвіс. Спочатку діамант уявлявся у вигляді ажурної сітки навколо будиночка, але тонкі лінії не справляли бажане враження беззаперечної міцності, тому віртуальний діамант отримав срібне тіло. 

Будиночок по центру уособлює не тільки поранений харківський будиночок, а й усі будиночки, що потребують захисту. Але він і сам дає прихисток своїм мешканцям, їх мріям та історіям, як у книжці маленький будиночок зберігав до пори від поганих рук магічний діамант «Море полум’я»… 

Та не вистачало продовження на звороті, тому з’явився ще один срібний мур, який символізує стіни фортеці Сен-Мало на узбережжі. Війна суттєво пошкодила їх, та не зруйнувала повністю, і в тих стінах знову відбудувалося місто.

Так вийшов медальйон «Збережи», який мені хотілося показати саме сьогодні. Хай світло стане зримим! 

З любов’ю, Олена Маслова