Не можу не поділитися ще одним твором Жадана, який певною мірою також співзвучний з ескізом. Та й, мабуть, з віршем "Пливи, рибо, пливи".
І так, він теж про рибу.
ТРІСКА
Вона відчуває животом теплий потік
і прориває води посріблене волокно.
У вересні висушується материк,
під спресованою водою світиться дно.
У вересні атлантична тріска починає свій шлях,
рушає через потоки в бік зими.
Люди збирають збіжжя на осінніх полях.
Людям важливо завжди лишатись людьми.
Вона любить цей океан, що темніє свинцем,
любить небо над ним – щоранку нове.
Євразійський берег схожий на лице
людини, яка надто довго живе.
Починається осінь, закінчується рік.
Серпень лишає стільки шрамів і ран.
Цілу осінь через відкриті надрізи рік
тепло материка стікатиме в океан.
Ціле літо вона слухає голоси,
вислуховуючи з-поміж них той один,
який скаже їй: тепер уже час, неси,
неси свій тяж серед нічних глибин.
Неси його, ховай його у собі,
борони це нове життя в сріблі й свинці.
Кам’яний маяк стоїть на смарагдовому горбі.
Розкажеш потім, що там було, наприкінці.
І вона повертається у вересневій воді
і починає рух, що триватиме до весни.
Навесні вона, врешті, зупиниться, і тоді
нове життя підійметься з глибини.
Нове життя пробиватиме собі шлях,
повертатиметься до кам’яних заток.
Діти народжуються тоді, коли відступає страх,
коли не страшно зробити перший подих, перший ковток.
Голос їй сказав: не можна не бачити меж,
на всіх тисне важкий океанський прес,
але доки ти не зупиняєшся і пливеш,
у цьому всьому далі лишається сенс.
І його достатньо, аби тримати світ.
Все знову вирішиться навесні.
Білий, ніби покров богородиці, твій живіт
світить усім, хто лежить на дні.
Навесні все буде так, як уже було.
Приплив розбиває пагорби, мов таран.
І твоє тепло – зараз єдине тепло,
єдине тепло на увесь цей океан.
Вітер починає свої звичні плачі
і, ніби народи, підіймає жовті піски.
Хтось дбайливо прокладає вночі
підводні маршрути для молодої тріски.
Осіння земля дивиться їй услід.
Услід їй дивляться маяки.
І на гірських хребтах уже накипає лід,
і теплий дим підіймається від ріки.
Услід їй дивляться сосни з берегів,
дивляться собор та університет.
Там є книги про відступників та богів,
і небо складається з відкритих кимось планет.
Такий складний світ, - думає вона собі, -
у ньому стільки не потрібних нікому слів.
Місто прокидається на вітряному горбі,
сонце ховається між олив.
У вересні всі тіні такі замалі.
І поява холоду така різка.
Небо ранньої осені, небо землі –
послухай, як тебе славить вдячна тріска.
Вона відчуває животом дотик руки,
бачить світло в зеленій воді.
Шматками льоду обвалюються зірки.
Дерева, що ростуть на горбах, особливо тверді.
Коли допливеш, нагадай йому,
як нам бракує його мудрих казок.
Берег із вдячністю занурюється у пітьму.
Океан із радістю викидається на пісок.
І вона повертається і пірнає в потік,
і сонце з місяцем рухаються, як завжди,
і скільки має витекти рік,
щоби світові стало вологи, стало води.
І скільки має постійно битись сердець,
щоби світ не зупинявся серед ночей.
Скільки всього очікує насамкінець.
Скільки потрібних слів. Скільки важливих речей.
Менi вiдгукнулись вашi роздуми на початку. Надзвичайно чарівливо ви перенести вiдчуття вiд поезії на папір... Це дуже особливий вірш і мені безмежно подобається те, як він вам відгукнувся. Я голосую i за каблучку і за сережки теж. Разом вони магічний тандем.
Дякую. Мені нелегко дався цей ескіз, було близько шести чорновиків, де все не те і не так. Тож приємно, що результат сподобався.
) 
