ОСІНЬ

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.

Не можу сказати, що цей вірш Володимира Сосюри у мене значиться в переліку улюблених, але він мені подобається і є певною мірою знаковим, оскільки це перший у моєму житті вірш на українській мові, який треба було вивчати на пам'ять. Це було дуже давно, але я і досі можу продекламувати його "без папірця". 
Це простий по суті твір, образна пейзажна лірика, тому виокремити якусь яскраву деталь для ескізу було важко. В'янучі квіти, вітер, пелюстки, що облітають, берізка - це все не те. Уособлення осені в образі жінки, звісно, підходило більше, але якось не плелося у загальну картину. Тому я вирішила, що ескіз теж буде максимально простим за наповненістю, і не стала намагатися "дослівно" перенести вірш на папір. В результаті залишився лише примарний кінь, який іде світом, залишаючі по собі сліди осені. А що таке осінь? Це фарби, тож забарвлення дерев на ескізі перетікає з літнього на осіннє: зелений колір переходить в перидотовий, той - в золотистий, слідом помаранчевий, а далі червоний.
 
І трохи інший вигляд ескізу.
 

І ще один чудовий "осінній" вірш Володимира Сосюри. Тільки тут, мабуть, час вже ближче до зими.

БЛУКАЄ ОСІНЬ

Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багняний плащ її шумить.

Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.

Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,

востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…

Брошка «Цвіт вишневий»

https://photo.oringo.com.ua/image/WLc9

Надихнув на творчість вірш вчительки Олени Горголь-Ігнатьєвої із с. Лютіж, Київської області.

«І буде мир...
І вишні зацвітуть У рідному моєму краї.
Лелеки добру звістку принесуть:
"Кінець війні, ми ворога здолали!"
І на світанку вимиється Земля
Ранковою холодною росою.
І буде чути пісню солов'я,
А не ревіння літаків над головою.
Підніме очі закривавлений Ірпінь,
Йому плече підставить сива Буча.
А Бородянка і Гостомель-побратим
Порушать тишу стогоном болючим.
Демидів враз прокинеться від сну,
Від болю ран ворожих окупантів.
На повні груди крикне: "Я живу!!!
Я витримав оцих потвор-мутантів".
Козаровичі, пошматовані вогнем,
Потоптані, знесилені і босі.
Тавровані ординським тим мечем
Піднімуть хвилю в морі стоголоссям.
І Димер, Катюжанка, і Синяк
Сплюндровані поганською рукою ката
Без сліз, бо їх давно уже нема
З колін устануть, бо прийшла розплата.
Почує це Іванків – сивий дід.
Вони його живого розпинали,
Він навіть не стогнав, він гордо переніс.
Його тортури дикі не зламали.
Чоло насупить древній наш Лютіж
Поранений, обстріляний, побитий.
Тримав він оборону, як справжній захисник,
Сміливістю своїх людей прикритий.
А Вишгород, наш славний волонтер!
І день, і ніч збирає поміч всім нужденним.
Ви очі бачили, отих святих людей,
У них вогонь добра горить священний.
Засяє сонцем Вишгородський край.
Підніметься з руїн моя країна,
Бо мужності такої світ не знав.
По силі духу ти одна така єдина.
Повернемось до мирного життя,
Запахнуть чорнобривці й рута-м'ята.
І мама заспіває "Котика-котка",
І принесе "від зайчика" гостинця тато.»
 
Це той випадок коли кожний рядок цілить прямо в серце. Бо описує рідні місця та спогади про близьких людей. Перед очима стоять картинки понівеченого передмістя Києва, яке я побачила у травні 2022р., вже після де окупації Київщини.

 Перечитала Симоненка. Що ж інколи слова написани більше ніж пів сторіччя тому дуже на часі й сьогодні. Наведу ядки зі збірки «Ти знаєш, що ти - людина».

Маленьке – не смішне,
Адже мале й зерно,
Що силу велетнями і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
 
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли:
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

Прості слова, зрозумілий сенс. Звісно, перше, що спало на думку - тінь. Коли хтось/щось здається зовсім не тим ким є насправді. Але все ж таки захотілось: простої примітивної фігурки (на зразок перших дитячих малюнків). А поверх неї, наче бульбашка, вже фігура чудовиська людиноподібного. Здалось, що цікавою була б така брошка (або кілька), щоб носити-перевертати всіляко в якості сублімації. 
https://photo.oringo.com.ua/image/WLcw

 
 

Мені дуже сподобалася ілюстрація до філософського і болючого вірша. Я дуже полюбляю такі прості, але дуже символічні речі. Мені здається, що навіть поза рамками цитованого вірша, ідею можна зчитати.