Моє друге літературне кохання
Художній твір- це не просто витвір уяви, він впливає і на наше реальне життя. Чи можна закохатися в літературного героя? Можна, і не раз. Після закоханості в Артура Грея з оповідання- феєрії Олександра Гріна, настала черга іншого літературного героя, Людвіка (Людовіга) Бодмера, головного героя романа "Чорний обеліск" Еріха Марія Ремарка.
Я її вперше читала у 8 класі, і, зрозуміло, це не було читання твору з обов'язкової шкільної програми. Читала книгу у перекладі Євгена Поповича і дякую йому, що відкрив цей дивний світ. Сьогодні я знаю набагато більше і про мого героя, і про Ремарка, і про "точку рівноваги між добром і злом", яку той невпинно шукав, і про життя і смерть. Єдине, чого я не знаю, це те, яким буває життя після війни. Тому, думаю, я буду повертатися до творів Ремарка ще і ще.
Якщо чесно, Людвік полонив моє серце, тому що саме тоді я починала трохи болісно і сумно прощатися з юністю ( вік тут ні до чого, просто за плечима були сотні прочитаних дорослих книжок).
Як я розуміла цю людину:
"Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими — типовими спробами, які сього часу робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд — вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення і смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; тепер я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це багато краще. Та що б із нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, щоб відмовитися від чогось? Де б ми всі були? Тому я пишу далі, хоч дуже часто мої вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, що тепер, оранжеве, ніби яблуко, розкинулося над дахами й вулицями, які затоплює фіалково-сірий дощ сутінків".
Мене абсолютно обходило, що компанія мого коханого весь час пиячила, тому що конаючий соціалізм теж запивав свої проблеми і на горизонті вже маячив привід анти-алкогольної кампанії Горбачова. Ну то й що, що вони пили кальвадос, ми в той час набирали квас у бідони...
Від книги щемило серце і хотілося плакати, і водночас приголубити Людвіка, чиє життя перевернулося догори дригом, але він продовжував бути романтиком, тому що тільки романтик може написати, що "опівночі всесвіт пахне зірками"...
Взагалі, ці зірки завжди виникають в моїй уяві, коли герої проходять страшенні іспити і виклики долі. Per aspera ad astra - через тернії до зірок. 
Бо небо і зірки - це притулок останніх романтиків.
Насамкінець, ось спроба ескізу, який виліз на світ абсолютно нічого не очікуючи і не претендуючи на увагу. Дивні срібні штуки- маяки, які хочуть почути дихання всесвіту, подати сигнал іншим цивілізаціям, або просто сказати світу: "Це я!"

     Доброго вечора усім !

     Пригадала початок своєї участі в клубі "Екслібрис". Я написала тоді невеличке есе, присвячене оповіданню Ернеста Гемінгвея "Сніг у горах". Записів не зберегла, тож довелося пошукати на сайті у особистому кабінеті.

* * *

22.12.20 12:22

Эрнест Хемингуэй. "Кросс по снегу".

     Все, что произошло со мной в этом году в Оринго, я назвала бы - нечаянная радость. Магия природных камней, неповторимые украшения и творческая площадка, которая даёт возможность любому побыть литератором, дизайнером или фотографом.
     У Эрнеста Хемингуэя есть небольшой рассказ "Кросс по снегу" (Cross-Country Snow), в украинском переводе "Сніг у горах". Он относится к ранней прозе писателя, издан в 1925 году. Сюжет предельно прост. Два друга Ник и Джордж катаются в Альпах на лыжах. Они почти не разговаривают,  останавливаются передохнуть и выпить вина в маленьком ресторанчике, а потом собираются в обратный путь. Рассказ написан короткими лаконичными предложениями. Практически одни глаголы. "Фуникулер еще раз дернулся и остановился. Он не мог идти дальше, путь был сплошь занесен снегом. Ветер начисто подмел открытый склон горы, и поверхность снега смерзлась в оледенелый наст. Ник в багажном вагоне натер свои лыжи, сунул носки башмаков в металлические скобы и застегнул крепление. Он боком прыгнул из вагона на твердый наст, выровнял лыжи и, согнувшись и волоча палки, понесся вниз по скату". Этот хемингуэевский стиль долго не признавали, критиковали за упрощенность и неинтеллектуальность. Только вот почему-то перед глазами возникают очень чёткие образы, словно ты сам находишься там, в горах, вместе с главными героями. "Дорога круто спускалась к ручью и затем почти отвесно поднималась в гору. Сквозь деревья им виден был длинный облезлый дом с широкими стрехами. Издали он выглядел сплошь блекло-желтым. Вблизи оконные рамы оказались зелеными. Краска лупилась. Ник палкой расстегнул зажим и сбросил лыжи".
     Всегда, когда я читаю этот рассказ, внутри возникает щемящая душу грусть. Два одиноких, рано повзрослевших человека... Американский корпус принимал участие в Первой мировой войне и состоял из добровольцев - мальчишек, ушедших защищать светлые идеалы. Но война, как известно, дело грязное,  где всегда выигрывают чьи-то коммерческие интересы. А самое поганое то, что она будит в человеческих душах тёмное начало. Удивительно, но на этом пепелище прорастают ростки самой крепкой дружбы. Вот почему Нику и Джорджу не нужны слова, они и так знают все друг о друге.
     После войны их дороги разошлись. Остались только редкие короткие встречи...
     "- Добре б дати один одному слово, - сказав Джордж.
     Нік підвівся. Він туго затягнув пояс штормівки і, перехилившись над  Джорджем, узяв приставлені до стіни лижні палиці. Тоді з силою увігнав вістря палиці у підлогу.
     - Нема сенсу давати слово, - сказав він.
     Вони відчинили двері й вийшли. Було дуже холодно. Сніг укрився крижанистою корою. Дорога йшла нагору, в сосновий ліс.
     Вони взяли свої лижі, що стояли прихилені до стіни готелю. Нік надяг рукавички. Джордж уже рушив дорогою вгору, несучи на плечі лижі. У них ще залишалася спільна дорога назад".

* * *

     Перечитую це оповідання щороку. Його і роман "Свято, яке завжди з тобою". Досить складно щось було намалювати, адже як передати спорідненість душ, самотність або мовчання удвох.

    Намалювався підвіс. Гірський схил, на якому залишились сліди двох лижників. Вони подібні лініям життя. Ми йдемо поряд, перетинаємося і розходимося у різні сторони.
     Ліва сторона підвіса нерівна, ніби обпалена в противагу правій, де лижні палки, прихилені до стіни, випромінюють спокій. Поверхня схила матована, вичерчена більш легкими лініями, адже цим гірським схилом з'їхали не тільки ми з тобою, а й ціла купа незнайомців. Вушко підвіса ховається у ялинці.

     Ви запитаєте, а де лижі? Тоді варто зазирнути на зворотню сторону підвіса. Господарі залишили їх у снігу і пішли випити доброго вина. На лижах видніються ініціали автора, а назва оповідання нагадує сліди на снігу.

     Підвіс невеликий, приблизно 2,5×3,5 см. Зовсім не знайшлося місця для камінців, напевно, можна прикрасити цирконіями дві основні лінії.

Двадцята сесія Екслібрису дала мені ще одну можливість побачити, що в українській літературі було багато талановитих жінок, хоча англійська та американська література і її представниці - окрема історія. Цей допис - просто можливість поділитися з Вами поезією, яка дивним чином знову війшла в моє життя.
Емілі Елізабет Дікінсон (1830-1886)- найвідоміша американська поетеса, яка за життя прославилася успіхами у садівництві і мистецтві укладання гербаріїв,  а вірші писала в стіл, для себе. Вона іронічно писала,
що думка про публікацію їй "чужа, як небосхил - плавнику риби". Читати, а потім перекладати її я почала в 20 років, але теж для себе, бо з кожним поверненням до її не дуже численних віршів завжди знаходила якісь заховані смисли. Філологи і літератори захистили сотні докторських, аналізуючи частотність вживання певних слів, щоб зрозуміти, які саме поняття або речі вона плекала найсильніше.
Мене вона дивує тим, що в її поезіях не відчуваєш відстань у майже дві сотні років. І тим, як вона хвацько ігнорує прийняту пунктуацію та і взагалі поетичні канони тих часів. Тому, мабуть, і завершувала вона своє життя соціальним відлюдником.
Про що пише Емілі? Вона не дає гучних назв, і цурається пихатості і зарозумілості:

Я Ніхто! А хто ви?
Чи ви Ніхто,як я?
Тоді нас двоє вже!
І не кажіть, вони про
себе не промовчать!
Як сумно бути Кимось- 
радіти, що тебе
впізнає Жаба на
місцевих Болотах,
І Хрущ травневий
тобі  брат і сват.

Вона - жінка з підвищеним відчуттям відповідальності, тому попереджає:


Як іскра, що в багаття впала
Так слово, сказане стиха,
Не пропадає зовсім даром,
Ясним полум'ям запала.

Давайте будемо уважними,
І говорімо обережно.
Нема користі,як багаття
 колись роззілеться пожежею. 

Стосунки Емілі - джерело її ліричних поезій, які сповнені страждання:

Як зміряти чиюсь печаль -
не маю гадки я.
Легка вона, або важка-
то міра лиш моя.

Чи довго мука та трива,
Чи тільки почалась?
Мій сум - то ніби рідний брат,
я з ним давно зжилась.

Мені цікаво, як живуть,
коли душа болить.
Чи вибір був у них колись
про жити чи не жить?

Я помічаю у юрбі,
хто потерпає теж.
Хоча сміється, та в очах
Туга і сум без меж.

Можливо,коли пройде час,
Затухнуть розпач,біль,
Затягне обпіки душі
Без усіляких зіль.

Чи може, прірва без кінця,
Без мрій і без розради,
Стражданням стане по собі
якщо любов не може дати ради.

Стражденних море- знаю я-
біда буває різна.
Приходить Смерть, щоб відібрать
Коханих або близьких.

А ще печаль розбитих Мрій,
і смуток від Розлуки.
Коли не бачиш і не чуєш,
Коли душа страждає в муках.

Страждань багато навкруги,
Не перелічить всі.
Але розп'яття і той хрест
знайомі і мені.

Всі, хто його, як я несуть
В душі чи напоказ,
Можливо теж, як я живуть
У муках повсякчас.


Надія ніби диво-птах,
що має два крила.
Душа в його обіймах
Немов би ожива.
Співає пісню чарівну,
І знову сонце сяє.
І сама чорна хмара
Відразу відступає.
Співає в спеку і мороз,
На чужині і вдома.
Зерна не просить і води-
 Не знає сну і втоми.

Збірку зшитих блокнотів, в яких були переписані 800 віршів вона назвала "листом світу".
Її вірші вражають і шокують ("я чула як дзижчала муха, коли я вмерла.."), ( я вип'ю напій, що його ніколи світ не пив), ( Спаситель свій обов'язок несе покірно). Саме тому, до них хочеться повертатися і читати вголос. Вона до сих пір залишається Таємничою Незнайомкою, якій би дуже личив локет з листями і квітами. І таких у Орінго є багато.

Вітаю, шановна Орінго спільнота!

Книги, книги, книги…скільки себе пам’ятаю, вони завжди були мені вірними товаришами і вчителями. Спочатку книги обирала мені мама, потім, років у десять, я відкрила для себе чарівні двері до районної бібліотеки, і далі як-то кажуть «понеслось». Смішно сказати, але кращого місця для свого дозвілля я не мала: ходити рядами з книгами як в американському кіно там було неможна. Треба було замовляти у пані бібліотекарки або конкретну книгу (це якщо ти знаєшь що тобі треба), чи описувати побажання щодо жанру, змісту, об’єму книги, і тобі виносили декілька книг на вибір, а ти вже сам обирав ту, що «на тебе дивиться». Це зараз легко - загуглив усе про цікавлячий жанр, автора чи книгу, і маєш вдосталь інформації, а тоді була справжня лотерея. І це мені тоді теж дуже подобалось: обираючи книгу не маєш щодо неї ані очікувань ані упереджень.

Власне так, волею долі в обличчі пані бібліотекарки, до моїх рук трапила книга з тоді ще НЕ серії, під назвою «Гаррі Поттер і філософський камінь». Жодних очікувань, жодної інформації про те, що книга вже стала бестселером в багатьох країнах світу, має безліч фанатів і нагород…ні, то було знайомство з книгою як такою, і воно захопило мене безповоротно. Потім були ще книги, і ще…різні видання, переклади, спеціальні видання до якихось певних дат. Доречі, фільми я подивилася значно пізніше ніж прочитала книги. Якось так вийшло)

Отже, так, через мене проходить безліч літератури, і дуже багато книг я люблю ніжною любов’ю, але…але всі ми родом із дитинства, і та маленька дівчинка, яка відкрила для себе чарівний світ Поттеріани просить: присвяти цю тему саме цій серії книг, бо це те, що по-справжньому відчинило для тебе світ фентезі. Після Гаррі Поттера були і Хроніки Нарнії, і Відьмак, і книги нашого любого Професора, але першою двері до світу фентезі, магії і чародійства відкрила для мене шановна пані Джоан Роулінг. За це Поттеріана назавжди займатиме місце мого улюбленого книжкового фентезі в серці. 

Отже, думаю, всесвіт Гаррі Поттера відомий усім. Навіть якщо ви не читали книги, дивилися хочаб один фільм, і знаєте про що піде мова.

За що я люблю книжковий всесвіт Гаррі Поттера?

 ***книги «дорослішають» разом із читачем. Я сама очікувала із нетерпінням кожну нову книгу Джоан Роулінг, ставала старшою, але і книги з кожним разом були все складнішими, в них підіймалися більш складні і філософські питання. 

***світ Гаррі Поттера довершений, складний, і базується не лише на фантазії автора, а й підкріплений міфами та легендами Британії та інших країн світу

***Пригоди героїв захоплюють навіть після н-ної кількості читань та перечитувань

***Казка про «хлопчика який вижив» має в собі стільки непересічних персонажів, захоплюючих підісторій та таємниць, що неможливо не поринути у світ з головою.

А ще, один з найхаризматичніших (на мою думку), і наймудріших героїв із Всесвіту книжок Гаррі Поттера - Альбус Дамблдор - «автор» багатьох гарних і філософських цитат, які мені особливо відбиваються у наш час (перечитувала Гаррі Поттера в лютому-березні минулого року, і безмежно вдячна за те, що книги мене максимально відволікали від усього страшного, що тоді просто вибивало повітря з легенів):

***
Світ не розділений на хороших і поганих, в кожному є і темна, і світла сторона, головне в тому, яку ти вибрав - це визначає все. (Альбус Дамблдор)

***

Щастя існує і в найтемніші часи, якщо не забути ввімкнути світло.

***

А до Вашої уваги хочу представити підвіс «Чарівний лист»

Головна героїня цього підвісу - сова Букля з листом в клюві. Хотіла зобразити її наче в диму від паротяга Хогвартс-експрес, який їде по мосту. Згори - зоряне небо. Зорі - маленькі кубічні цирконії. Бачу підвіс невеликим: міст і паротяг в стилі  кільцегінічних каблучок, сова теж не велика, з гарним рельефним пір'ям...