Усі знають, що існують чотири стихії (по деяким віруванням – п’ять), і що людина вміє їх поєднувати і підсилювати. Але стихія всеосяжного еквіваленту чомусь ретельно ховається за звичним поділом світу, і з давніх давен є таємничою та привабливою. 

Скільки себе пам’ятаю, в мене завжди складалися дивні стосунки зі стихією грошей. Дорослим складно було пояснити дитині, чому за одні папірці та монетки можна було придбати в крамниці лимонад і козинаки, а за інші, не менш ретельно намальовані власноруч чи вирізані з картону — тільки посмішку. Добре, що я була дитиною в більш-менш спокійні часи і мене не карали за спроби створити валюту, альтернативну радянській… Власні «гроші» я створювала ще довго, уявляючи їх реальними, але важко було уявити, куди їх витратити. 

Радянський побут був досить похмурим й нужденним, а грошова стихія нагадувала сирий липкий туман. Деякі могли в ньому орієнтуватися і збирали врожай з годівниць, але більшість лише блукала навпомацки. Моя мама працювала на великому заводі в дві зміни, зранку технологом, увечері в цеху — і отримувала 140 рублів. Аліменти від батька (тоді - науковця, який займався розробкою автоматичних систем і мотався по відрядженням в усі республіки) взагалі виглядали жартом. Не зважаючи на постійну і виснажливу працю батьків ми не мали майже нічого, тому нові речі чи іграшки, дорожчі за п’ять гривень, були неможливою мрією. Принаймні, до того часу, поки я не почала знаходити гроші на дорозі. Знамените «Не дивись угору» могло б стати моїм девізом… Якщо не мала настрою розглядати дерева й хмаринки, то під ногами завжди були монети й купюри. На щастя, я була мрійницею і ходила із задраним догори носом, але рідких сумних днів вистачало, щоб підкидувати мамі гроші в кишеню, коли в неї не вистачало на проїзд і годувати подруг чимось смачненьким. Інколи я витрачала знайдене й на себе, але ці витрати не ставали радісними — іграшки миттєво ламалися, а книжки з міської книгарні губилися ще непрочитаними.

Самі стабільні фінансові показники мала тоді моя прабабуся Елеонора Ксенофонтівна, яку я нерідко згадую в своїх дописах на сайті (про гадання, про залізницю, про кохання  і навіть про солодощі  ), і щоденно згадую просто так. Вона вміла працювати так, що її звичайна, некваліфікована робота тримала усю родину на поверхні. Працювала без упину до вісімдесяти трьох років, а прожила майже до дев'яносто двох, і мені завжди здавалося, що вона знала якесь чарівне слово.

Колись я навіть намагалася порахувати, як саме їй вдалося після війни відбудувати двом синам по будинку, не будучи причетною до партії та нічого ніде не поцупивши, і по моїм розрахункам виходило, що бабуся вміла будувати ланцюжки збереження та множення енергії. Дві роботи (і одна з них – прання вдома скатертин з ресторану на вокзалі, з кип’ятінням та прасуванням праскою, яку гріють на пічці!), город на сорок соток, свині, кури, зайві фрукти та овочі продати на ринку, погадати на картах, якщо дуже просили, і при цьому — вона ще читала книжки, готувала найсмачнішу їжу, співала пісеньки французькою, знала безліч історій і не шкодувала часу на розмови зі мною. Бабусина енергія відчувалася на відстані так, як тепло від інфрачервоного випромінювача, а «маховик часу» вона мала у кишені задовго до Герміони.

Інколи мені здається, що їй вдавалися усі ці дива, бо вона винайшла свої закони підкорення грошової стихії — собі залишати тільки на необхідне, а інше нехай йде туди, де воно потрібніше. Легке ставлення до життя і грошей — неабияк допоміжна філософія. 

Чи стала я з віком схожою на бабусю Лору? Зовні – анітрохи, та й за характером не дуже. Енергія в мене є, та мабуть лише десятина від її. Принаймні на город, худобу та випікання струдлів мене точно не вистачить після 12-16 годин віртуальної пахоти на благо Орінго.)) Але я чітко знаю, що собі треба брати тільки необхідне, тоді я в гармонії зі всесвітом. 

Як зрозуміти, що є необхідне?

Слухати себе уважно, мабуть…  Колись у 2007 році я собі купила нову автівку з салону за шалені гроші, через рік після того як узяла іншу в кредит, та ще й таким дивним чином, що досі розповідаю цю історію, як ілюстрацію про «моє мене знайде». Ми з автівкою разом і досі, проскочили скрізь безліч халеп і триматимемось разом, поки це можливо у матеріальному світі. В мене немає ані потреби, ані бажання купляти іншу, поки є ця. Техніку Apple також міняю на нову тільки тоді, коли попередня не тримає заряд. Улюблені комфортні одяг і взуття носитиму до зносу, бо ідеальна річ — це та, про яку я не думаю. Так, є витрати на постійну підтримку близьких, подарунки і освітні програми для онука, книжки та необхідні подорожі, і просто на комунальні платежі, без цього моє життя не буде повноцінним. Але потрібно тримати баланс і тоді гроші біжать до мене, як їм заманеться, й спокійно йдуть далі. 
 
Тепер, коли війна, вони швидко йдуть на підтримку ЗСУ та на допомогу людям, які дійсно потребують її. Якщо у попередні часи трималася десятини для гарного відчуття, то тепер бувають місяці, де половину енергії треба віддати далі й того навіть замало. 

Чи є вищенаписане рецептом балансу або життєвою рекомендацією? Ні, боже збав! У кожної людини своє особливе відчуття стихії грошей і міра еквівалентності енергії. Моє відчуття працює лише для мене і може стати згубою тому, в кого інші параметри.

Фінансові тренінги, які навчають людей круто багатіти, вкрай шкідливі й збагачують зазвичай тільки організаторів. Так, у світі існують люди, які створюють багатство на форексі, крипті та інших віртуальних майданчиках, і це їх особиста магія. Є надвеликі здобутки у тих, хто вміє перетворювати чужі життя на власне золото, але то вже чорна магія, і я навіть зазирати туди не ризикую, щоб дізнаватися, як воно працює. 
 
Я ж знаю тільки своє, родинне та особисте — гроші, які приходять до мене, не люблять затхлість і жадібність, дурість та скисання. Ці гроші живі, вони люблять волю і рух, обожнюють бути чистими та непожмаканими, та найкраще працюють не в тих руках, які їх вирощують, а вже в наступних. 

Маленькі крапельки наших з вами енергій саме зараз роблять своє діло на війні та в тилу — бережуть життя та здоров’я і наближають таку необхідну перемогу. Так хочеться пожити у мирному світі…