І знову все пішло не за планом: хотіла розповідати вам історичні факти про створення важливих пісень та гімнів різних країн, а обставини складаються так, що треба розкривати деякі таємниці внутрішньої музики. Сподіваюсь, буде не надто занудно, хоча й дуууууже довго.

Для чогось же воно потрібно — робити срібні талісмани... Кожен з них чомусь народжується і потім стає цеглиною у казковому місті Орінго. Цеглинкою непомітною чи величною колоною, окрасою фасада чи несучою балкою перекриття, та точно — важливим елементом казкового будівництва.

У моїй голові інколи захоплює владу маленький художник-бешкетник, який усе навколо бачить по своєму, диктує особисте бачення страшного або прекрасного, рішуче відкидає заперечення і рулить мною по-всякому: то зі скрипінням та опором піднімаючи з дивану, то награваючи таку музику, що скачу сама вперед та ще й пританцьовую… Як би це дивно не прозвучало, але під час війни внутрішнього опору немає, а от марші, гімни та інші мелодії дій художник вмикає постійно. Навіть вже інколи хочеться від натхнення кудись сховатися, бо є певні обмеження і не можна творчими забаганками розхитувати в складних умовах корабель бізнесу. 

Те, що кажу, виглядає перебільшенням — ну як може нашкодити натхнення? Та от може… Наприклад, коли ідей дуже багато, вони складні, а ресурсів для їх виведення на сцену недостатньо. Або коли ідеї гарні, але передчасні, чи на їх пояснення треба витрачати занадто багато сил. Наведу три приклади, щоб була зрозуміла глибина океану креативної непередбаченості. 

 Почну з підвіса «Світ-Всесвіт», який дуже відізвався мені в серці з сесії Екслібриса по українській літературі, визрівав в творчих муках три місяці, та вийшов таким неймовірним, що не розлучаюсь з ним: якщо підвіс не на шиї, то у кишені або у рюкзаку. Але й досі не можу розповісти про «Світ-Всесвіт» так розгорнуто, як він того вартий.

Прем’єрна стаття «Що в тім саду було вночі?» — це лише незначна частина роздумів, натяки на зв’язок історії з книжки та історії нашого міста. Хоча на ескізі була споруда з дитячих спогадів Андрія Чумака, головного герою «Саду Гетсиманського», у сріблі ожила харківська дзвіниця, яку точно бачив Іван Багряний, і це тільки одна з таємниць талісмана-оберіга. Як буде цікаво, розповім ще потім.  

 Друга історія — це фантастично дивні арт-об’єкти з колекції «Зоресвітність».  Одного ранку я прокинулася з чітким відчуттям іншопланетності. Чи то я була не там, чи то вони вже прилетіли і глузували з недолугих землян, та прийшло видіння холодних срібних квітів, які розквітають і перетворюються в складні ребристі коробочки зорельотів лише у космічному просторі. Усе комбінувалося, прокручувалося навколо орбіт, виблискувало різними гранями та нанизувалось на зігнуту голку, яка проходить скрізь усі виміри, пришвидшуючи прозріння та наведення на ціль… 
Я ще й досі розмовляю з такою дивиною, кручу в руках і намагаюсь зрозуміти, залишиться це випадковим завихренням чи стане початком нової лінії. Мабуть, незабаром дізнаємось. 

 І сама довга багатошарова історія, де безліч поворотів сюжету і ще й кінця-краю не видно — це історія срібних амулетів з містами. 

 В 2019 році з трохи урізаної ідеї конкурса «Срібна мрія» було створено каблучку «Харків. Держпром». На ескізі тоді були зазначені усі впізнавані місця Харкова, але хотілось зробити каблучку особливою, а Держпром завжди мене притягував, ніби магнітом... Тож для першої харківської каблучки обрано було залізобетонного красеня. Трохи поморочились з моделлю, щоб вийшло гарно, і далі продовження у харківських каблучок не було. Каблучка вочевидь звично випередила час: не стала успішною, і її рідко замовляли, та й з каталогу я не прибирала, бо це ж мій улюблений Держпром.  

А потім прийшов лютий і раптом ця доволі проста каблучка стала першим номером у списку бажань замовників. З нею навіть почали одружуватися! А скільки країн побачили маленькі срібні Держпромчики, вже складно порахувати. Більше розповідала в замітці «Символ незламного міста» 

 У 2022 році до Держпрому попросився доєднатися величний Одеський оперний театр, і це знову трапилось завдяки конкурсу «Срібна мрія» і великому коханню. До речі, саме у прем’єрній статті каблучки «Одеса. Оперний» уперше згадала новий термін «кільцегенічність» та «кільцегенічна споруда», бо вже на горизонті з’явився грандіозний київський вокзал. 

 Третя каблучка серії «Київ. Вокзал» стала перша, яку побачила сама, з натяками не від людей, а від Всесвіту. Чому вона виникла, досить детально розповідала в «Брамах інших вимірів…», тому не зупиняємося, а крокуємо до Запоріжжя.

 В четвертій каблучці циклу впевнено звучить «Голос запорізької греблі»,  але й міст Преображенського, і згадка про історичний дуб з Хортиці доповнюють цей артефакт сили. Складалася вона не з першого разу, та результат вийшов магічний. Каблучка «Запоріжжя. Мости» за два місяця вже теж стала культовою і з нею теж почали одружуватися. 

Потім була відчутна перерва і минулого тижня майже одночасно ми показали дві діаметрально протилежні каблучки. Дуже складна за формою та сутністю каблучка «Херсон. Художній музей» і затишна каблучка «Львів. Площа Ринок» зв’язують українські південь і захід новою лінією енергії. Прем’єрні дописи робили Женя і Оля, та й далі є ще в планах великі історії, тому я зараз розповім не про міста та споруди, а про таємниці створення, які залишилися за межами прем’єр. 

 П’ята каблучка «Херсон. Художній музей» мала вийти ще восени, бо думала про Херсон з самого початку. 

Справа в тому, що батько моєї головної героїні життя, прабабусі Елеонори Ксенофонтівни (трохи розповідала про неї в блозі), жив у Херсоні, там же вона й народилася у 1908 році, коли тільки збудували майбутній музей. Далі в неї була Одеса та багато ще чого, після війни вона залишилася у Харкові, але про південь та дореволюційне дитинство моя бабуся Лора мені розповідала з неймовірною теплотою. З початку війни я весь час подумки розмовляю з бабусею, і вона дуже допомагає проходити скрізь випробування. Ми не встигли з нею поїхати в подорож, бо їй життя здавалось нескінченним. Пішла прабабуся на початку 2000 року, і тепер вже я займаюся відкладанням подорожі по особливим місцям родини на потім… Коли скінчиться війна, щонайперше відвідаю Херсон та Одесу. 

Гарне наповнення і нерівний, дуже характерний контур споруди музею муляв мені душу своєю неординарністю, та коли почалася малювання ювелірних деталей і розрахунок розмірів, чітко побачили, що каблучка ніяк не вписується ні в систему кільцегенічності, ні в параметри технологічності. Кутова башта, яка зліва, уперто пручалася срібному втіленню: зменшували масштаб і зникала впізнаваність, збільшували — і розміри та вага виходили за межі розумного. Відкладала проект декілька разів, хотіла замінити споруду, але потім відбулося варварське розграбування музею і стало зрозуміло: все одно треба робити! 

Треба зробити, щоб маленькі срібні маячки нагадували про неймовірну несправедливість, про неможливість подібних злочинів проти культури в сучасному світі, а особливо про те, що треба повертати вкрадену історію, ремонтувати споруди, будувати нові, наповнювати наші музеї новими творами мистецтва та приводити туди відвідувачів.

Хоча й каблучка залишилася самою великою, складною і дорогою з усієї серії, я ризикнула її показати. Нехай, думала я, це буде арт-об’єкт, своєрідна окраса колекції… Якщо дивитися на всі п’ять каблучок поруч, то помітно, яким напруженим виглядає срібний музей. Навіть якщо не вдивлятися в дрібні деталі, його зовнішні обриси в готовому вигляді нагадують мені будиночок-погорільця, який хочеться прикрити долонями, захистити і подарувати тепло. І ще хочу сказати про тепло…

Одразу після публікації нарису «Місто переможного Сонця»  на зв’язок вийшла пані Лариса, співробітниця Художнього музею, виразила своє захоплення каблучкою та підказала правильну хронологію по самій споруді, а далі почало відбуватися диво: зовсім незнайомі люди, які раніше ніколи не чули про Орінго, писали теплі слова вдячності. Ми взагалі дуже захвалені, але скажу чесно — пройняло й здивувало. Тепер я шукаю найбільш вдалий спосіб допомогти музею після завершення війни наповнитися радістю і чомусь вірю, що гуртом нам усім це обов’язково вдасться.

 А шоста каблучка присвячена моєму улюбленому Львову та його серцю, казковій площі Ринок.  Щоразу, коли потрапляла до Львову, мене причаровувала старовинна європейська площа. Всідалася на лавочку, розглядала та фотографувала різнокольорові будиночки, які щільно притулилися один до одного, і поступово вони розповідали свої таємниці. Про кожен з них можна написати великий роман чи зробити серіал. Моя найулюбленіша будівля — коралова красуня з кам’яними карнизами (зліва від споруди на п’ять вікон), яка була збудована чотириста роки тому. Це Гепнерівська кам'яниця (по прізвищу першого власника, лікаря Павла Доменіка Гепнера) або будинок з афоризмами. На кожному карнизі вирізьблені афоризми латиною, деякі цілком сучасні й зараз, наприклад, напис над дверима зліва: “Nunquam discrepat utile a decoro” (Ніколи не дисонує корисне з красивим). І справді ж — не дисонує! 

Львів ще з дитинства став для мене тим самим містом зі старовинних казок, яке щоразу нове і ніколи не змінюється. Коли потрапляла до нього, завжди відбувалися дивні історії, несподівано зустрічала старих і нових знайомих, відпочивала душею і тілом… Тому й каблучка «Львів. Площа Ринок» вийшла казкова: затишна, мила, з кам’яницями, бруківкою, ліхтарями й лавочками. Львів завжди про затишок, європейські закони та розумне містобудівництво. Пам’ятаю, як здивував мене закон «трьох вікон» з XIV століття: фасад будинку, що виходить на площу Ринок, повинен був мати не більше трьох вікон. І це все тільки для того, щоб створити рівні можливості для власників! 

Продовжить у березні сплітати срібну мережу ще одне велике місто, вже сьоме... А потім буде перерва на незвичайну річ, і далі складатиму з цеглинок нову чудову сімку. Які дива відбуватимуться окрім збирання срібних цеглинок, ми з художником-бешкетником поки що промовчимо, нехай залишається інтрига. Але зріє щось особливе, у повітрі вже грає неймовірна весняна музика, океан натхнення розгойдується та хвилюється… 

Тож рухаємося вперед, друзі. А як будуть питання — з радістю відповім.

З любов'ю, Олена Маслова