На цьому місті планувалася розповідь про те, чому я нікуди не поїхала і чому під час війни дуже важливі птахи — таке невеличке оповідання для резюмування тижня, який ми присвятили відчуттю України в собі. Але знову сталося не так як гадалося і пишу я про не саме приємне відчуття — мене звинуватили у плагіаті. 

Останнім часом намагаюся не витрачати слова даремно, і не тому, що мені сказати нічого. Будь-яке слово, зібране з іншими словами у певній послідовності, має схильність до перевтілення у ліки чи отруту, а для контролю за процесом перетворення потрібно витрачати дуже багато енергії, якої просто наразі немає.

Півночі роздумувала, чи варто якось висловлюватися на дану тему, бо особисто для мене позиції виграшної просто немає: якщо я промовчу про співпадіння тем аж двох наших прикрас з роботами іншої майстрині-ювеліра, це виглядатиме нібито мені є що приховувати; а усі пояснення виглядають як виправдання… Патова ситуація. Вирішальним фактором стало те, що проблема з ювелірним плагіатом та співпадіннями потребує пояснення в цілому. І пояснення буде максимально безоціночним і коректним, тобто я ретельно підбиратиму слова.

Зазвичай у вітчизняний медіа-простір потрапляли лише гучні скандали про плагіат дизайну ювелірних прикрас (Гузема проти ЗВ за каблучки з кульками), а от у соцмережах постійно лунали голоси тих «у кого» проти тих «хто». Не слідкувала спеціально, свого клопоту хватало, але це майже завжди було про пряме копіювання комерційно цікавих речей. 

Наші роботи під поняття «комерційно цікаве» підігнати складно. Те, що створюється в Орінго (а раніше – в «Арізоні-Харків») гарно працює лише у нашому виконанні, з усіма деталями народження та супроводу. Але бажаючі скопіювати не можуть цього бачити, тому й гуляють по світу сотні кривих речей…  

Що таке плагіат у ювелірній справі? 

Повне чи часткове повторення унікальної форми, техніки, матеріалів та призначення речі, яка вже була кимось створена раніше.

Тобто якась людина відчула, вигадала чи помітила щось таке, чого ніхто не помічав до неї, намалювала і створила ювелірну прикрасу в реальності, а вже потім інша людина подивилася на цю прикрасу і повністю скопіювала її чи повторила. Плагіат доводиться не тільки наявністю патенту, а й унікальністю самого задуму, певним поєднанням елементів.

Наприклад, апельсини чи інші цитрусові досить розповсюджені у ювелірному світі, але стилізація плода й листка, форми колеса, м’ячика чи віяла, розташування каменів, авторська розповідь про створення — поєднання цих факторів виокремлюють нашу «Сангрію» з загального фону і роблять впізнаваною... 

А якщо різні люди подивилися навесні 2022 року новини про вцілілого півника з Бородянки і намалювали свої ескізи, а потім ці півники з’явилися у сріблі в різних місцях? А якщо це було не дві людини, а двадцять чи двісті? І ці надзвичайно важливі півники розлетілися по світу у безлічі модифікацій? 

Ми виклали свого першого півника у липні, хоча й зробили раніше, а другого, на підвісі «Паростки надії» — у серпні 2022 року. Тепер усі болючі речі потребують «витримування», щоб підібрати правильний настрій і слова. 

Процитую статтю «За слово тримаюсь»:  «…Муляла мені душу шафка з півником, слайд з конкурсного мрійного ескізу Марини Володимирівни у вигляді слайду робити не хотілося, бо об’ємний і не слайдовий формат. Проте сам півник настільки сильний і рідний (були такі керамічні півники і у бабусі, і у сусідів), що ми з Павлом не втрималися. До речі, у відео є кадри роботи над півником, велика прем'єра ще попереду. Але ми то не потрапляли в розмір півника, то він виявлявся не таким чарівним, як хотілося. Одного разу я взяла нібито невдалу версію, написала на ньому слово і миттєво все срібнесенько закукурікало. Писала я мабуть сама собі, бо так як себе заклинаєш, більше ніхто не зможе. Тому все просто — український півник каже «Тримайся». І, на мою думку, він каже головне і надважливе слово сьогодення…»

Коли ми опублікували прикрасу на сторінці Instagram то раптово виявилося, що у крафтової майстрині Катерини Тітової з Гостомеля теж є срібний півник. І навіть з написом на звороті. Тоді мене уперше звинуватили у плагіаті Катерина й шанувальниці її творчості. Згодна я не була з цим звинуваченням і з каталогу не прибрала. Для тих, хто Орінго знає давно, написи й оздоблення зворотного боку точно не є чимось дивним, бо практикую їх з 2014 року. А про цього чарівного півника взагалі чули усі, і кому належать права на цей образ — достеменно не відомо, тема масової культура під час війни складна й заплутана. 
 

Так, першим пунктом був найпопулярніший півник. Різний ступінь деталізації у сріблі, різні ракурси півника, різні слова: напуття «Тримайся» проти констатації «Вистоїмо». Обидва вони мали право на існування, тому зробила усе, щоб просто вимкнути конфлікт, в собі й навколо. 
 

А потім в історії трапилася Маріупольська Вежа.

Завдяки колекції срібних міст ми щоразу збирали багато коментарів, що чекають на каблучку з Маріуполем. І саме цю каблучку я не могла зробити. Але місто потребувало уваги. І під час створення каблучки з Донецьком я знайшла вихід — треба зробити підвіс з Вежею, яка вціліла колись і зараз. Зробити його об’ємним, щоб з двох підвісів складалася ціла споруда. Зробити його теж на благодійний проект, як попередні «Вірю в ЗСУ» і «Півник». 

В роботу нашому модельєру я віддала замальовки 03 березня, готовий він був 18 березня в 3d, а далі ще доробили краси, яку не можна відтворити при вирізанні фрезером. 
 

Потім Вежа довго чекала, поки я змотаюся до Європи, поки одужаю після подорожі, поки зробляться саме ті фото, поки зроблять перші сім підвісів у розділ «В наявності», поки знайду правильні слова для прем’єри… Як і казала раніше, чим складніша й важливіша річ, тим довше її шлях до людей. 

Чому так детально розписую? Бо як потім виявилося, 27 березня Катерина Тітова презентувала свою версію вежі. І дізналася я про це співпадіння аж тоді, коли читала тиждень тому майбутню статтю про «Ювелірну архітектуру Орінго» (нижче в скрінах листування про це буде). Я тоді взагалі не напружилася, бо архітектура точно нікому не належить, окрім міста та громади, а наша версія була екологічна та чесна з усіх боків. Навіть не шукала у Катерини той підвіс, бо в статті сказано, що не схоже. 

Про Маріуполь не можна мовчати, треба нагадувати весь час, що це наше місто і ми не забуваємо нічого. Тому 8 вересня вдень виклала інформаційний допис про Вежу на нашу сторінку Instagram. Виклала і майже миттєво отримала цунамі зі звинуваченнями в плагіаті від поціновувачів творчості Катерини. Деякі моменти я навіть видаляла, бо це не ті вирази, які можна залишати на сторінці. Намагалася знайти спільну мову з Катериною і пояснити різницю між плагіатом і співпадінням. Пояснювала коментуючим, що саме відбулося. Потім подумала, що може треба архівувати допис чи вимкнути коментарі, але ж наша версія Вежі вже існує. Вона чудова, вона працює і вона — точно не плагіат… 
 

Зізнаюся: на жаль, я взагалі не боєць, коли треба спілкуватися з людьми, які категорично тебе не чують, а ти не маєш права перетворюватися на Халка, бо все одно це ж свої, це українці, а не вороги. Скріни деяких листувань зі звинувачуваннями та хамством будуть трохи нижче. Їх не треба оцінювати чи коментувати, сенсу в цьому немає. 

Цим дописом я хочу нагадати, що правда не буває безваріантною та єдиною, коли є два повністю різних і одночасних бачення одного матеріального об’єкту. Скільки б люди не малювали Ейфелеву вежу, вона належить Парижу. І навіть написавши на звороті прикраси своє прізвище, людина не отримує пам’ятку архітектури у власність. От наприклад, є чудовий ювелір Тарас Янюк з Луцька, який робить рідну вежу міста вже багато років. А дізналася я про це тільки сьогодні, коли шукала срібні вежі. 

Тобто вежі, будинки, міста може робити кожен ювелір? Так, звісно! Робити на свій розсуд, не копіюючи роботи інших, розповідаючи свої власні ідеї. Мені не лячно, що каблучок з містами буде в Україні багато, бо в мене є своє бачення. І доводити щирість та послідовність цього бачення не потрібно — срібло говорить саме.

Але неприємно, що культура спілкування та вирішування складних питань у професійному середовищі зводиться до правила «хто кричить голосніше – той і красавчик». А ще ми інколи забуваємо, що підписники й друзі — сила, яку неможливо контролювати, але можна випадково завести на манівці. 

Розумію, що слова — це насіння; вони проростають тільки там, де для цього існують умови. Слова можуть нести повагу, надію, натхнення, а можуть закидувати людину брудом, бо хтось вирішив так зробити. Чемпіонати по жорстоким та беззмістовним срачам серед українців вже мабуть можна вносити до книги рекордів, та я в цих перегонах не хочу приймати участь навіть у якості глядача. 

Резюме довгої розповіді: два співпадіння у моєму баченні амулетів і баченні тих же тем у творчості Катерини — це співпадіння, а не плагіат. Також напис «Вірю в ЗСУ» на звороті одного з її підвісів, що з’явився суттєво пізніше нашої прикраси з аналогічним написом, — не плагіат, а співпадіння, бо ми усі насправді віримо в ЗСУ і перемогу. І інколи стикаємося на одній творчій хвилі. 

Єдине, чого наразі не вистачає країні, окрім прагнення до перемоги, підтримки військових та безжальності до ворога, так це доброти і взаємоповаги до своїх. Можливо й навчимося колись…

Олена Маслова 

P.S. Деякі скріни з коментарів та з листування з Катериною Тітовою можна переглянути тут (прибрала на окрему сторінку)