У шкільній програмі та суспільній свідомості Остап Вишня на жаль, досі переважно відомий, виключно як автор «Вишневих усмішок» і анекдотичних оповідок. Та насправді Павло Губенко – це його справжнє ім’я – письменник непростої долі, чия біографія сама по собі могла б стати сюжетом для драматичного роману. Розповісти детальніше про сумні усмішки попросили пані Наталію – бібліотекарку-бібліографа та книгознавчиню.

У кожному місті є свої довгобуди. Десь вони так і залишаються у вигляді котлованів чи сумних скелетів, але інколи їх усе ж таки дотягують до щасливого фіналу. Також ще у кожному місті є свої «Ейфелеві вежі» — споруди, які містяни не люблять у процесі будівництва, та й по відкриттю теж не сприймають, а потім якось несподівано ця горезвісна споруда стає одним із символів міста… Так, усе це про велетенський сірий мавзолей на Сумській — наш неймовірний ХНАТОБ.

«…я не певний, що «Літературний Ярмарок», будучи новим, цілком оріґінальним типом альманаху, не воскресне і не продовжить свого існування, за редакцією письменників наймолодшої ґенерації».

У далекі часи, коли ні чатів, ні форумів, ні навіть інтернету ще не було, а веселитися і обмінюватися власною творчістю людям вже хотілося, на просторах Харкова виникло дивовижне явище в кращих традиціях літературного форуму – тільки наживо і на папері...

Може я й одразу завищую градус гарячості майбутньої події, але саме так вона мені відчувається. Чому таке піднесення? Спробую детально розписати моє бачення, а як буде це занадто занудно та довго — перепрошую. В Харків повертається «Літературний ярмарок»!! 

У вухах і досі лунають відгомони святкового концерту, перед очима майорять жовто-блакитні прапори… Навіть тепер, коли ми переживаємо непрості часи, свята лишаються святами, а повертатися з них у будні буває нелегко. Тож маємо гарну новину: попереду на нас чекає ще одне велике свято української культури!

Україна – країна, що впродовж століть виборює право бути собою. Країна, яка платить високу ціну за свободу і незалежність, але навіть у боротьбі не полишає мрії. Мрії про щасливе майбутнє, про мир і злагоду, про силу й добробут. Саме про це мовою срібла розповідає виставка «Україна, яка мріє», відкрита до Дня Незалежності у Скарбниці Національного музею історії України.

Квітень 1944 року. Із-під величезного каменю на порослому лісом схилі гори у Карпатах чутно: "Увага, увага! Ви чуєте голос вільної та незалежної України! Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!". А далі – впевнений голос диктора і навіть звуки “Червоної калини”. І це зовсім не сюжет пригодницького роману в стилі альтернативної реальності. 

Зробиш крок на острів – і голова паморочиться від ароматів медового різнотрав’я, які розпечений вітер несе просто у обличчя. Безмежно-синє небо висить над степом, лиш де-не-де перекреслить блакить чорний розчерк хижого птаха. Мовчазно стоять скелі, що налічують не один мільярд років, дослухаються до навколишньої глибокої тиші, в яку органічно вписуються голоси птахів та густе сюрчання. І вічну, гнівну, безперервну пісню співають дніпровські пороги.

«Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла...»