Як перемкнута суботнім ранком радіостанція може призвести до знайомства з новою книжкою, важливого подарунку та роздумів про війну й бар'єри у суспільстві? Зараз дізнаємося!

Чи часто, говорячи про Афріку, ми думаємо про передову сучасну літературу? Між тим за останні десятиліття африканські країни подарували світові чимало яскравих, актуальних письменників і письменниць, що не бояться складних тем і прямих питань.

В статті про українське бароко я писала про те, рушійною силою розвитку цього стилю в нашій країні стало козацтво. Гетьмани та воєводи були головними замовниками для виробників вишуканих, пишно декорованих книг, посуду, картин, текстильних та ювелірних виробів.

Війни лишають глибокі сліди: замовкають на полуслові письменники, зникають історичні будівлі, цінності переосмислюються, а коштовності раптом опиняються в інших музеях. Але наша пам'ять має чудовий механізм, що рятує від божевілля: забуття. І ось вже на місті вирв виростає зелена трава, а ми вкотре задумуємося - як все-таки зберегти пам'ять про те, що пам'ятати треба?

Чи говорили про божевілля в міфах? Здавалося б, такий дивний стан, що відокремлює людину від інших людей і саму себе, має якось пояснюватися міфологією. Що ж вона розповідає про це?

На наступний тиждень хвилі перенесуть легкий човник непередбаченості та божевілля ("Щоденник самашедших українців", який ми ведемо з 12 лютого — за посиланням). Що ж поробиш, такий в цього човника шлях — нехай потроху прямує у березень. 

Відчуваю, що сказати щось потрібно. Треба відбити лінією на стіні пам’яті ще один рік війни. Триста років, десять років, два роки, щомиті… Війна русні проти України немає чітких меж, та остаточно наші колективні надії на притишення зникли під вибухам в лютневу ніч.

Казимира Малевича спіткала доля всіх митців, які, народившись на українській землі, вчились, творили та ставали відомими за часів імперії або радянщини. В найкращих окупаційних традиціях інформація про них поширювалася й досі поширюється світом  в межах «русской культуры».

Неможливо говорити про божевілля будь-якого роду й обійти при цьому увагою мабуть найхимернішу книгу всієї європейської літератури, зразок дивацтва, багатозначності та водночас найчистішого абсурду. Мова про "Алісу в Дивокраї", звісно ж!

У вчорашній статі про українських шрифтарів, що відроджували українське письмо на початку 20 століття, я згадала Георгія Івановича Нарбута. Пік його продуктивності припав на 1917-1920 роки і хтозна, скільки чудової графіки вийшло б з під його пера, якби життя митця не обірвалось у віці 34 років.