У далекі часи, коли ні чатів, ні форумів, ні навіть інтернету ще не було, а веселитися і обмінюватися власною творчістю людям вже хотілося, на просторах Харкова виникло дивовижне явище в кращих традиціях літературного форуму – тільки наживо і на папері...

Може я й одразу завищую градус гарячості майбутньої події, але саме так вона мені відчувається. Чому таке піднесення? Спробую детально розписати моє бачення, а як буде це занадто занудно та довго — перепрошую. В Харків повертається «Літературний ярмарок»!! 

У вухах і досі лунають відгомони святкового концерту, перед очима майорять жовто-блакитні прапори… Навіть тепер, коли ми переживаємо непрості часи, свята лишаються святами, а повертатися з них у будні буває нелегко. Тож маємо гарну новину: попереду на нас чекає ще одне велике свято української культури!

Україна – країна, що впродовж століть виборює право бути собою. Країна, яка платить високу ціну за свободу і незалежність, але навіть у боротьбі не полишає мрії. Мрії про щасливе майбутнє, про мир і злагоду, про силу й добробут. Саме про це мовою срібла розповідає виставка «Україна, яка мріє», відкрита до Дня Незалежності у Скарбниці Національного музею історії України.

Квітень 1944 року. Із-під величезного каменю на порослому лісом схилі гори у Карпатах чутно: "Увага, увага! Ви чуєте голос вільної та незалежної України! Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!". А далі – впевнений голос диктора і навіть звуки “Червоної калини”. І це зовсім не сюжет пригодницького роману в стилі альтернативної реальності. 

Зробиш крок на острів – і голова паморочиться від ароматів медового різнотрав’я, які розпечений вітер несе просто у обличчя. Безмежно-синє небо висить над степом, лиш де-не-де перекреслить блакить чорний розчерк хижого птаха. Мовчазно стоять скелі, що налічують не один мільярд років, дослухаються до навколишньої глибокої тиші, в яку органічно вписуються голоси птахів та густе сюрчання. І вічну, гнівну, безперервну пісню співають дніпровські пороги.

«Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла...»

Ціле, як відомо, більше за свої частини; точно так само місто - більше, ніж скупчення будинків. Місто - це особливе явище: стихія, складний механізм, жива істота - кому яка метафора більше до вподоби.

Людству знадобилось чимало століть, аби зрозуміти, що об’єднаний світ — це, світ, що процвітає. Об’єднаний не в буквальному сенсі спробою перемістити державну межу на тисячу кілометрів вглиб іншої країни, а через відчуття спільної мети незалежно від відмінностей у расі, релігії, культурі, мові чи інших факторах. Тільки так можна вистояти перед викликами майбутнього.

Україна має давні унікальні ювелірні традиції - і ні, мова навіть не про Золоту пектораль (хоча вона, безсумнівно, прекрасна). На нашій землі люди здавна знаходили способи прикрасити себе, заявити про статус, розповісти світові про себе за допомогою прикрас. Дукач - мабуть, найсвоєрідніший вид такої «розповіді».